Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

На третій день Марко ясно відчув — біль його більше не турбує. Взагалі. Ледве дочекався, поки Ліза вийде із дому. Кортіло перевірити, наскільки Селфріджу вдалося повернути його до нормального стану.

Марко давно не грав… Хоч колись так-сяк перебирати струни гітари навчився ще в Одесі, в училищі прапорщиків. Майстерного музиканта із нього не вийшло — тільки уроків гри на гітарі йому тоді не вистачало. Але тут, удома, гітара була. Звідки вона взялася — Швед уявлення не мав… Можливо, належала колись Сеймурові, батьку Лізи. Маркові закортіло… ні, не стільки зіграти. Ще вчора будь-який занадто різкий чи несподівано енергійний рух віддавав тягучим болем у плечі… Тож хотілося переконатися, чи справді його рука знову може функціонувати, як належить…

Пригадалися раптом акорди, що боляче билися у скронях, коли він, непритомний, знаходився поміж життям та смертю…

І слова… самі… самі склалися у голові в чіткі рими…

Швед узяв гітару, аркуш паперу й олівець. Усе це виглядало кумедно… майже містично… Не замислюючись, вивів слова… вони сипалися на аркуш, мов насіння. Позначив акорди…

День. Ніч. Рінь.

Плащ. Ніж. Тінь.

Де починається день,

Мов життя молоде,

Зійде сонця гірлянда…

Ліс. Цвіт. Яр.

Віз. Бій. Скарб.

Де задзеркалля краса —

Затремтять небеса,

Щоби розквітла троянда…

Нескорена, незламана, непімщена

Стає душа на чати,

Щоб вірити, молитися, щоб свідчити

І небо це тримати…

У погляді, у подиху, у шепоті,

У відтиску печатки…

В минулому, в прийдешньому

Знайти себе і більше не втрачати…

День. Ніч. Схід.

Шлях. Міф. Слід.

Там, де назустріч вітрам

 Поруйнований храм,

Мов послання Кассандры…

Дар. Борг. Квит.

Кольт. Меч. Щит.

Хто ти — агент чи ізгой?

Лицедій чи герой?

А чи лицар троянди?

Отакої! Та це ж ціла пісня!

Швед міг би засвідчити, що ніколи не робив нічого подібного — не писав текстів і музики. Сам собі подивувався, що у пам’яті, у відповідності до примареної мелодії спливли позначки акордів і механічна пам’ять нагадала, як їх правильно взяти на грифі гітари…

Спробував ще раз.

Таки так! Це була пісня. Пісня, до творення якої — і Марко міг би теж це засвідчити — він був абсолютно непричетний! У всякому разі — не при свідомій пам’яті.

Плече не боліло, пальці слухняно перебирали струни…

Швед не йняв віри. Може, йому то тільки здається? Може, то якась ілюзія, гіпноз… і завтра біль знову повернеться?

Задзвонив телефон.

То був Флемінг. Цікавився, чи не хоче він скласти йому компанію за ланчем. Треба, мовляв, порадитися з одного важливого питання.

— Навіщо вам той ланч? Здається, Яне, ви нещодавно пропонували побоксувати? Чому б не сьогодні? — проказав Марко.

— Побоксувати? Може, увечері? У мене купа писанини… — невпевнено, але водночас заінтриговано проказав Флемінг. — Проте ну її, ту писанину. Я встигну все зробити увечері… А що сталося? Чому саме зараз? А ваше плече?

— Забудьте про моє плече. Воно мене більше не турбуватиме, — відповів Швед.

За якихось півгодини вони вже мчали із Яном до боксерського клубу, де лондонські джентльмени, прихильники цього істинно британського виду спорту, вправлялися у боксуванні.

На куті Вайтфріарс та Фліт-стріт, проминаючи молочний бар «Чорне і біле» Марко нагадав собі, що сьогодні планував разом із Лізою та Марго прогулятися та поласувати тут морозивом. Але часу ще доволі. Він встигне повернутися додому, прийняти душ, переодягнутися… Ліза навіть знати не буде.

Флемінг перебив його думки.

— Де ви навчалися боксу? — проказав, кинувши погляд позад себе — там, на задньому сидінні автомобіля лежала шкіряна торбинка з боксерськими рукавичками й тренувальним костюмом Шведа.

— Навчався — то сильно сказано, — відмахнувся Марко. — Так, займався ще за юнацьких років у себе на батьківщині. До того ж мій дядько — знаний французький боксер й іноді тренував мене, коли приїжджав із тіткою у гості. Тому, Яне, ви можете вважати мене звичайним жалюгідним аматором, що вивчив кілька боксерських прийомів.

— Знаю я вас, містере Мак-Міллан! Побачимо… — кивнув Флемінг і тут же весело розсміявся. — У клубі на нас подивляться, як на ненормальних! — захоплено вигукнув він.

Флемінга тішило усе, що не вписувалося у звичні норми та встановлені порядки, яким його навчали у родині, яким він був змушений підкорятися усю свою юність, тож і цього разу подумки мстився своїй матері, порушуючи ще один із усталених звичаїв, прийнятних серед того суспільного прошарку, до якого він належав.

— Хто з лондонських джентльменів при здоровому глузді у такий час приїжджає на тренування? — знову весело вигукнув він.

— То може ми із вами, мій друже, запровадимо у Лондоні нову моду на ранкові тренування? — розсміявся і собі Швед.

— І все-таки… Ваше плече… — поцікавився Флемінг. — Я розумію, вам набридло носитися зі своєю болячкою, але чи ви певні? Боксування може нашкодити ще більше… Наробите справжньої біди.

— О, Флемінгу, ви вже говорите, як моя дружина, — проказав Швед, не відриваючи погляду від дороги. — Усе гаразд, не переймайтеся. Будемо вважати, я позбувся своїх болячок. Ось і хочу переконатися, що усе добре…

* * *

Відчути себе знову у силі, без докучливого болю у м’язах було неймовірно. Марко вдихнув на повні груди.

Спочатку обережно, а потім впевненіше почав розминатися.

Нічого… жодного натяку на біль, жодного дискомфорту!

— Е-е-е, друже мій… Ви з таким ентузіазмом узялися за спортивні вправи, що я насправді хвилююся за вас! — стурбовано проказав Флемінг, спостерігаючи, як Швед без особливих зусиль віджимається від дощатої підлоги уже якийсь там — надцятий раз — Розкажіть же мені, що трапилося? Після відвідин контори вас наче підмінили, — продовжував Ян. — Чого вам дали там напитися? Що то за магія?

Флемінг, як і Марко, уже встиг переодягнутися у зручний тренувальний костюм і тепер чекав, поки працівник допоможе йому застібнути на зап’ястках ремінці боксерських рукавичок.

— Усе добре, — видихнув Швед. — Уперше за довгий час почуваюся так добре! Не хвилюйтеся за мене. Гайда, розігрівайтеся і до справи.

— Ви насправді добре почуваєтеся? — не вгавав Флемінг. — Виглядаєте так, наче й не було того поранення, наче ви постійно тренувалися…

— То спадкове, від батька, — відповів Марко, простягаючи