Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

не кусають? Як ти можеш взагалі стояти переді мною? Милостивий Боже, за що мені така розпутна дочка! Мене нудить. Кіммі, мене нудить.

— Все гаразд, матусю. Впевнена, у неї немає вошей.

— Звідки ти знаєш? Ці растамани — такі гидкі. І мені все одно, скільки в нього грошей. Вони такі ж брудні і нечестиві. Від тих грошей теж за двадцять футів тхне безбожністю.

— Там, унизу, в мене не свербить від мандавошок. Він пахнув ніжніше дитячої присипки, — кажу я і, не встигнувши договорити, тут же шкодую про це. Я хочу схопити Кіммі і струснути — як вередливе немовля, яке ніяк не вгамується.

— Моррисе! Моррисе! Мені не потрібні калічні байстрюки від гидкого расти, ти мене чуєш? Жодного покруча не буде в цьому домі!

Я дивлюся на Кіммі: невже вона хотіла цього? Чи усвідомлювала, що дійде до цього? На моїх батьків було скоєно напад, але про це вона навіть не заїкається — не тому, що їй нестерпна сама думка про напад на них, а тому, що їй не подобається будь-яка ситуація, де не вона в центрі уваги, навіть якщо це трагедія. Що ж, молодець. Вона перемогла. Вона знає, що я не скажу, що вона теж трахалася зі Співаком. Кім знає: я намагатимуся зберегти мамин розум, навіть якщо вона твердо намірилася довести матір до божевільні. Підступність цієї тварюки викликає в мене мимовільне захоплення. Я хочу, щоб вона глянула на мене — й усміхнулася, даючи зрозуміти: їй відомо, що я знаю її думки і те, що про них думаю я. Мати й далі кричить «Моррисе, Моррисе!» — як заклинання, що має допомогти його викликати.

Раптом мою спину обпалює удар ременя; його кінчик скорпіоном жалить мені шию. Я кричу, а ремінь знову б’є мені по спині, а потім двічі по нозі — і я падаю. Батько хапає мене за ліву ногу і смикає до себе; моя спідниця задирається і з-під неї видно труси. Він тримає мене лівою рукою, а правою — б’є. Я кричу, мама кричить, Кіммі кричить. А він лупцює мене, як десятирічну. Я кричу: «Тату, не треба!», а він лише бухтить, що коли бісовій дівці потрібна дисципліна, то він навчить її в цьому, бомбоклат, домі. Я знову прошу його перестати, а він усе торочить про дисципліну, і лупить, лупить мене по дупі, знову й знову; я звиваюся, і ремінь обпалює моє праве стегно. Батько не звертає уваги на мої крики: ось він розбив мені кісточки пальців, коли я намагалася вхопитися за його широкий ковбойський клепаний ремінь (він такі любить). Я відчуваю, що він розсікає мені шкіру, й лементую: «Тату, тату!», а мама кричить: «Моррисе, Моррисе!», а Кіммі кричить просто так, а ремінь і далі мене обпікає. Я викручуюся, і удар припадає мені прямо в поцьку; я аж завиваю від болю, а батько все торочить про дисципліну штурхає мене ногою — так, він мене штурхонув — і знов замахується, а я намагаюся вирвати з його рук свою ступню: «Відпусти, відпусти ногу!» І тут замахуюся я — і різко б’ю його правою ступнею в груди, і при цьому відчуваю, що ці груди — кволі, старечі. Він падає на спину і захлинається кашлем, але виходить тільки повітря, ніяких звуків. А я й далі кричу — вже без слів, а просто «Аааа! Аааа! Аааа!» — і хапаю ремінь, і луплю його по ногах, і ще раз, і ще — «Ааааа! Ааааа! Ааааа! Ааааа!». А мама тепер кричить: «Не вбивай мого чоловіка! Не вбивай мого чоловіка!» А він кашляє і кашляє, і тут я бачу, що луплю його не ременем, а пряжкою, і, намотавши ремінь на скривавлений кулак, відвертаюся — і дивлюся на Кіммі.

Баррі Діфлоріо

оя секретарка повернулася зі словами, що секретарка Луїса Джонсона уявлення не має, куди він пішов, а це в перекладі з її коду означає: та не бажає цього розголошувати. Мені довелося піднятися зі свого клятого стільця і пройти шлях коридором до стола тієї жінки, де я поставив запитання: чи подобається їй тут працювати і чи планує вона займатися цією роботою в майбутньому? Якщо так, то їй не завадило б згадати, що вона працює на федеральний уряд Сполучених Штатів Америки, а не на Луїса Джонсона. Було помітно, як її очі в широкій оправі рожевих окулярів а ля Бетґерл[242] розширилися, а лоб наморщився, хоча його жорстко фіксував лакований поні-тейл[243]. У посольстві на те, щоб навчитися приховувати свій переляк, ідуть роки, і вона в цьому мистецтві майже досягла успіху, — однак тепер губилася в здогадах, за якою шкалою оцінювати рівень загрози, висловленої пасивно-агресивною ремаркою начальника. Вона не могла зрозуміти: граюся я з нею чи ні. Отже, «Ліґені-клаб», бульвар Натсфорд.

Там я, звісно, вже був. Мені він чимось скидався на «Родео-клуб джентльменів» у Буенос-Айресі, а також на деякі клуби Еквадору, Барбадосу та Південної Африки. «Ліґені-клаб» принаймні мав певний контингент темношкірих і трохи арабів, які прикидаються білими — гра, що ніколи не виходить з моди. І ось я залишаю офіс і їду прямо на Оксфорд-роуд, де на осонні стоїть нескінченна черга з охочих отримати візи, тоді прямую на захід. На перетині Оксфорд-роуду та бульвару Натсфорд повертаю праворуч, рухаючись на північ. Охоронець біля воріт, побачивши білу людину в автівці, запитань не ставить. Знайома зелена «Кортина» стоїть на краю автостоянки. Я паркуюся на іншому кінці, хоча Луїс, найпевніше, не знає, на якому автомобілі я їжджу.

Обідня зала всередині заповнена білими в ділових костюмах, які прийшли сюди на обідню перерву, а також брунатними красунями в тенісках, що попивають ром з колою. Тих, кого я шукав, я почув раніше, ніж побачив. Луїс, відкинувши голову, на моїх очах привітно ляснув де лас Касаса по плечу. Звісно, це він. Спочатку мені хотілося підійти й різко запитати Луїса, що вся ця хрінь означає, і зробити це перед де лас Касасом. Боже, як же я ненавиджу цього типа! Є в ньому дещо, притаманне хіба що королевам краси, а ще політикам: на лобі в них наче написано: «З усіх маминих синочків я найдужче обожнюю себе». Себе він вважає революціонером, хоча насправді він не більш ніж опортуніст. Луїс і Льюїс — ну чим не робоча назва комедії, сюжет якої розгортається