Читати книгу - "Українське письменство"

Про своє входження шостим до складу «п'ятірного ґрона» В. Петров заявив 1948 року — тільки після смерті (1947 р.) останнього з «неокласиків», який міг би це авторитетно спростувати — Освальда Бургардта. (Зі зрозумілих причин Максима Рильського можна було не брати до уваги: у 1947—1948 роках та й пізніше він, як ми бачили, не міг говорити про «неокласиків» того, що думав).

Яке ж обґрунтування дає В. Петров своєму вступові до давно розгромленого гурту? У своїх спогадах «Болотяна Лукроза» (їх цитує Юрій Шерех у статті «Шостий у ґроні») він пише так: «Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 (насправді 1922. — М. М.) я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав'язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам'янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене». Далі, — за словами Юрія Шереха, — все було просто: «Хронологія формування групи: Зеров — Филипович — Клен — Домонтович — Рильський — Драй-Хмара. Сума: не п'ять, а шість. І Домонтович стоїть ближче до початку групи, ніж Рильський і Драй-Хмара. П'ять у сонеті Драй-Хмари окреслює кількість поетів, не склад групи. Ґроно було шестірне».

Хай нас не вводять в оману ця арифметика і ця хронологія. Вони не витримують перевірки логікою.

Одразу ж напрошуються декілька запитань. Оскільки, як я вже згадував, за життя поетів «п'ятірного ґрона» Петров нічого подібного не заявляв, а ніхто з них, у свою чергу, «шостим» його не називав, чи не доречніше було б говорити про звичайнісіньке — постфактум — самозванство Петрова? І невже досить «волею долі опинитися в Баришівці» (що це була за «воля долі» — окреме і небезінтересне питання), щоб стати в один літературний ряд із неперевершеними майстрами поетичного слова — Зеровим, Бургардтом, Рильським, — при цьому, наголошую, не вміючи писати віршів? Зрештою, хіба в Баришівці, а згодом і в Києві не «опинялися» інші люди — друзі, знайомі, приятелі, які, звичайно, на належність до «ґрона» ніколи не претендували? (От хоч би й згаданий вище Сергій Титаренко: з Миколою Зеровим він познайомився ніяк не пізніше 1911—1912 року, бо працював у редакції часопису «Світло», де активно друкувався Зеров, а потім у «Вільній українській школі», де Зеров також друкував свої рецензії, — тоді, якщо скористатися з «хронологічного» методу, нам запропонованого, Титаренкові, та, певно ж, і Могилянському, і Голоскевичу бути у «ґроні» шостими — восьмими, а Петрову — дев'ятим — десятим?) І, нарешті, що означає: «Цим коло було завершене»? Невже Петров вирішив, що «неокласиків» зібралося достатньо і припинив вступ зайвого елементу?

Є в «Болотяній Лукрозі» Петрова і просто-таки зворушливий пасаж, — не будемо дивуватися, — про дружбу: адже непросто знайти на світі шляхетніше почуття. В. Петров замислюється: «Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. (Курсив мій. — М. М.) З чого починається дружба, де її межі?.. Трактат про «неокласиків» був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний. Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в «неокласичному» колі вони були свої… Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша — наша з ним»[652]. (Тут, урвавши цитування, запитаю: з ким саме? З Зеровим чи з Рильським?)

Поділюся одним своїм спостереженням. Кожний, хто читає тексти В. Петрова, особливо мемуарного чи науково-популярного характеру, в принципі потребує незалежного підтвердження (а краще — незалежних підтверджень) усього ним сказаного. Якщо В. Петров пише у своїх спогадах, що дипломна робота М. Зерова була студією про козацьких літописців Величка та Самовидця, то будьте певні, що насправді це була розвідка про Григорія Грабянку. Якщо ви читаєте у В. Петрова, що М. Зеров у своїх літературознавчих працях обминув Шевченка, то не сумнівайтеся, що насправді в зеровському «Українському письменстві XIX ст.» Шевченкові присвячено розділи XXVI—XXXIII, а в нашому виданні читач знайде ще з півдесятка шевченкознавчих статей і рецензій М. Зерова. Коли В. Петров цитує передсмертну записку М. Хвильового, то знайте, що насправді Хвильовий написав у ній щось зовсім інше. Коли ж ви почуєте, що В. Петров залишив для нас, окрім усього, ще й нерозгадну таємницю, цього разу ономастичну, свій літературний псевдонім — В. Домонтович, — і вкажуть на незглибиме балтійське коріння цього псевдоніма[653], — то пам’ятайте, що життя набагато простіше: Домонтович — дівоче прізвище Олександри Михайлівни Коллонтай, відомої радянської і партійної діячки. Отож коли Петров описує своїх сексуально небуденних героїнь, відчувається його добре знайомство з її творами. Та повернімося все-таки до дружби, а точніше, до дружби між Зеровим і Петровим. (Адже іншого способу стати «неокласиком», як пояснив сам Петров, і не існувало: не було ні статуту, ні програми, ні членських квитків). Тим більший інтерес становлять незалежні свідчення про цю «дружбу».

Наприкінці 1980-х років у російському журналі «Континент» та в українській «Сучасності»[654] були опубліковані спогади — у вигляді листів до Юрія Шереха — філолога Людмили Антонівни Курилової (у нашому виданні є згадка про неї в листі Миколи Зерова до Зінаїди Єфимової від 21.VII. 1928). Ось що вона пише з цього приводу (подаю у власному перекладі з російської): «Дружба Зерова і Петрова з часом стала здаватися мені віроломною — з боку Петрова; пізніше я дізналася, що він небайдужий до дружини Зерова, Софії Федорівни, цікавої, вродливої жінки… Влітку 1928 року дружина