Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Весілля було у розпалі, коли до молодят підійшов фоторгаф і запропонував вийти на вулицю. Біля ресторану була гарно облаштована територія і якраз заходило сонце тож можна зробити чудові світлини. Найближчих друзів теж покликав.

 Знімки виходили дійсно фантастичні. Ресторанний комплекс займав немаленьку територію і Ліна бачила, що тут іще мінімум два свята проходять. Приміщення було розділено на кілька бенкетних залів з індивідуальним виходом на подвір’я, яке теж було імпровізовано розділено.

 Фотограф підізвав до себе Ліну і Дмитра. Він вручив дівчині келих з шампанським і вона повинна була відвернутися від Дмитра і піднести келих до губ, поки той обнімав її. Вони почали лаштуватися до фотографії: Ліна стояла, відчуваючи поряд хлопця і його руку в себе на талії, піднесла келих до губ і подивилася в далечінь. Те що вона побачила, видалося спочатку злим жартом свідомості, якоюсь дурною витівкою уяви. Не могло це бути правдою. Не могло! Там, поодаль, не міг стояти він!

 Але дійсність була невблаганна і вперто стукала до усвідомлення: там, не так і далеко стояв Вадим. Поряд з ним була мініатюрна блондинка. Він обнімав її так само, як це зараз робив Дмитро.

 Ліна хотіла відвести погляд, але тіло відмовлялося підкорятися.

 Вадим нахилився і ніжно поцілував незнайомку в повернутий до нього лоб.

 «Його дружина» - болісно шепотів внутрішній голос.

 Ліні здалося, що земля під нею провалюється і вона починає падати в нескінченну, чорну, страшну прірву. Душа розривалась від пронизливого крику і здавалося, що зараз його почують всі довкола.

 Несподівано Вадим підняв погляд і, наче відчувши на собі її увагу, подивився прямо в очі. Його секундне здивування переросло в глибоку печаль. Вони дивились очі в очі – два бездонні океани болю, впиваючись своїм відчаєм, бо тільки це в них зосталось.

 Ліна здалася – божевілля в душі ставало нестерпним і неконтрольованим. Потрібно було кудись заховатись, конче необхідно.

 Дівчина тихо вибачилася і майже бігом пішла до ресторану, не помічаючи оторопілих поглядів друзів. Вона поставила собі ціль – дійти до вбиральні, якнайшвидше, бо секунди на заблоковану біль невблаганно збігали.

 Ліна поспіхом забігла в середину і тремтячими руками зачинила двері та поставила бокал біля раковини. Потім, мов ранений звір в клітці, кидалася з однієї сторони маленького приміщення в іншу. Невимовний біль, розпач випалював все до тла.

 «Яка ж ти дурна! Ну що, забула його?!» - мучили жорстокі питання.

 Ліна схопилася долонею за рот. З горла рвався розпачливий крик. В якусь мить дівчина зупинилась – боротись не було сил. Сльози градом полились з очей. Рука міцно, до болю, стискала губи заглушаючи надривний крик і ридання. Ноги не тримали - вона опустилась і сіла просто на холодну плитку підлоги. Серце в грудях стискалося і здавалося от-от розірветься від нестерпного болю. Ліна почула, що хтось постукав у двері. Вона вирішила не відповідати, але з тієї сторони пролунав співчутливий голос Марти:

-          Подруго, ти тут? Відчини, будь ласка.

 Ліна важко піднялася на коліна тільки щоб відімкнути і знову вернулась на своє місце. Двері відчинилися і ввійшла стурбована Марта. Побачивши повні сліз і болю очі Ліни, вона нічого не сказала, а просто сіла поряд в своєму шикарному весільному платті і міцніше пригорнула її, від чого та ще сильніше заридала.

-          Я теж бачила його, - тихо заговорила Марта, тамуючи клубок в горлі і у відчаї, роздратовано додала. – Чого ж тобі так не пощастило – покохати не того?

-          Я...ненавиджу...його, - виривались слова крізь ридання, - і ненавиджу себе...що...забути його не можу.

-          Я хвилююся за тебе, - співчутливо сказала Марта, гладячи подругу по плечі.

-          Припини. Тобі не можна, - заговорила Ліна зриваючись в голосі і важко піднялась та подивилася на Марту двома озерами своїх заплаканих очей. - Найменше чого я хочу - так це бути причиною твоїх переживань в твоєму стані.

 Ліна знову втомлено схилилася на Мартине плече.

-          Тоді пообіцяй заспокоїтись і не плакати більше. Він цього не вартий, - лагідно посміхнулась Марта і погладила руку подруги.

 Ліна мовчала. Вона відвела погляд в бік, тамуючи новий потік гірких сліз і за кілька хвилин заговорила:

-          Зрештою, це твоє весілля і я не можу такою своєю поведінкою тобі його зіпсувати, - невесело зітхнула, витираючи-розтираючи мокрі щоки.

-          Та я ж не тому прошу не плакати, - злегка ображено насупила брови Марта.

 Ліна розтягнула губи у вимученій посмішці:

-          Я знаю, але і моя правда. Дай мені трохи часу. Приведу себе в порядок і повернуся в зал.

-          Якщо ти хочеш поїхати додому – я зрозумію, - співчутливо сказала Марта.

-          Ні, ні. Я справлюсь. Я повинна. Заради себе, - запротестувала Ліна і для певності поплескала подругу по руці і стиснула її в своїх долонях.

-          Ти молодець, - Марта міцно обняла  Ліну і за хвилину відсторонилась, підбадьорливо посміхаючись. – Тоді я піду до Макса, до гостей. Вони вже, напевно, хвилюються. Чекаю тебе там.

-          Біжи, - слабо посміхнулась Ліна.

 За двадцять хвилин дівчина вийшла з вбиральні і попрямувала на вулицю сподіваючись, що сутінки приховають ще червоні очі.

 На подвір’ї частина гостей, зібравшись в невеликі групи, весело спілкувались. Ліна побачила, як з однієї з таких груп відлучився Дмитро, щоб відповісти на дзвінок. Ліна не аналізуючи своїх дій, не думаючи, в несвідомому пориві попрямувала в його бік. Вона схопила його за руку і, не зважаючи на те, що він з кимось розмовляв, потягнула подалі від цікавих поглядів.

-          Оу-оу, ти чого це? – шоковано дивився на неї Дмитро, але, помітивши завзятість Ліни, заговорив в телефон. – Я тобі перетелефоную.

 Хлопець зупинився, тим самим зупиняючи дівчину:

-          Куди ти мене тягнеш? – здивовано запитав її.