Читати книгу - "Американська пастораль"

відвідав удову Конлон. Про те, чого йому вартувало прийти на чай до цієї жінки, можна писати цілу книжку, та якщо в двох словах, то він зміг це зробити, і вона мужньо наливала йому чай, а Швед від імені всієї родини казав їй слова співчуття, які він із п’ятсот разів промовив подумки до того, проте коли дійшло до справи, усе це виявилося таким пустим, виявилося ще більшою банальністю, ніж сказане Рассу й Мері Гемлінам: «мої глибокі щирі співчуття… страждання вашої родини… моя дружина хоче, щоб ви знали…». Вислухавши все, що він мусив сказати, місіс Конлон спокійно відповіла йому, зберігаючи всю свою врівноваженість і душевну доброту (від чого Шведу, як малому хлопчику, схотілося втекти, сховатись, провалитися крізь землю, хоча водночас він ледве стримував себе від того, щоб упасти їй в ноги і застигнути розпростертим, вимолюючи в неї прощення до кінця своїх днів).

— Ви гарні батьки, і ви виховували свою дочку так, як вважали за краще, — сказала вона. — Ви ні в чому не винні, я не триматиму на вас зла. Не ви купували вибухівку. І робили бомбу. І не ви підкладали її. До неї ви не маєте жодного стосунку. Якщо раптом підтвердиться, що за вибухом стоїть ваша дочка, я вважатиму винною тільки її. Дуже співчуваю вам і вашій родині, містере Левов. Я втратила чоловіка, діти втратили батька. Проте ваша втрата незмірно більша, бо ви — батьки, що втратили дитину. Жодного дня не минає без того, щоб я не згадала вас у думках чи молитвах.

Швед був знайомий з Фредом Конлоном побіжно, вони перетиналися на парі коктейльних вечірок і благодійних зустрічей, де обоє нудились. Здебільшого він чув про нього від інших: що лікар з однаковим сумлінням дбає і про свою сім’ю, і про лікарню, що він чудовий фахівець і гарний чоловік. При ньому лікарня почала розширятися вперше за час свого існування, і крім новозбудованого кардіологічного відділення модернізували давно застаріле обладнання в блоці екстреної медицини. Але кому цікава невідкладна допомога в якомусь заґумінку? Кому цікавий магазинчик, власник якого керує ним ще від 1921 року? Ми ж тут вирішуємо долі всього людства! А коли шлях до прогресу людства обходився без дрібних помилок і незначних відхилень? Люди обурені, і вони сказали своє слово! Поки людство не звільниться, відповіддю на насильство буде інше насильство, а до наслідків байдуже! Одним поштовим відділенням у фашистській Америці менше, його рознесло вщент.

І раптом з’ясувалося, що пошта Гемлінів — цілком офіційна установа, а Гемліни — працівники американської поштової служби за контрактом; за енну кількість доларів вони виконували функції поштового відділення, такий собі дрібний поштовий бізнес. Контора Гемлінів була схожа на державну установу не більше, ніж кабінет бухгалтера, в якому той складає податкову звітність. Але для носіїв революційних ідеалів це лише технічна деталь. Об’єкт знищено! І тисяча сто мешканців Олд-Римрока цілих півтора року змушені проїжджати зайвих п’ять миль, щоб купити поштових марок, зважити свою посилку, відправити рекомендований лист чи оформити термінову доставку. Вони покажуть цьому Ліндону Джонсону, хто тут голова!

Вони насміхалися з нього. І те саме робило життя.

Місіс Конлон казала:

— Ви такі самі жертви трагедії, як і ми. З однією відмінністю. Так, нам потрібен буде час, щоб відновитися після трагедії, але ми — тобто наша сім’я — витримаємо це випробування. Ми залишимося такою ж дружною сім’єю, як були. Ми шануємо наші спогади, вони — наша підтримка, і завдяки їм ми нікуди не подінемось. Нам буде не легше, ніж вам, знайти бодай якесь пояснення такої безглуздої трагедії. Але ми — все та ж сама сім’я, якою залишалися при Фреді, і ми залишимося нею.

Та недвозначність, з якою вона натякала, що Швед з його сім’єю не переживуть цього випробування, змусила його замислитись, а чи справді її доброта і співчутливість аж такі безмежні, як це йому спершу здалося. Кілька тижнів цей сумнів свердлив його мозок.

І більше він до неї не заходив. Ані разу.

Швед сказав секретарці, що їде в Нью-Йорк, у консульство Чехословаччини, з яким уже мав попередню домовленість про здійснення робочої поїздки в цю країну, орієнтовно — восени. У Нью-Йорку в нього вже була нагода ознайомитися зі зразками продукції — рукавички, взуття, паски, блокноти, гаманці, — виробленої в Чехословаччині, а ще Швед хотів би побачити їхнє обладнання та розширити власні уявлення про весь асортимент товарів. І з цією метою чехи влаштовували йому відвідини фабрик у Брно та Братиславі. Вже не доводилося сумніватися у тому, що в Чехословаччині шкіряні речі будуть дешевшими, ніж у Ньюарку чи Пуерто-Рико, і можливо, навіть кращими. Бо в Ньюарку вже неможливо було зупинити падіння якості продукції, що почалося під час заворушень і тривало донині, а тут ще й Вікі — майстриня швейного цеху — пішла з роботи. Навіть якщо припустити, що бачене Шведом у консульстві було чимсь ексклюзивним, воно справляло досить непогане враження. Ще колись у тридцятих американський ринок був насичений прекрасними чехословацькими рукавичками; пізніше «Ньюарк Мейд» наймала на роботу закрійників-чехів, і навіть зараз на їхній фабриці працював механік-чех, який вже тридцять років налагоджував швейні машинки, підтримував робочу форму цих конячок: міняв зношені шпинделі, важелі, вушка пластинок, шпульки, весь час регулював натяг нитки, синхронізував голку та човник. Чудовий робітник, він знав усі рукавичні машинки на світі, міг полагодити що завгодно. Швед запевняв старого, що лише повернувшись додому з найдокладнішим звітом, він даватиме хід перенесенню частини свого бізнесу в країну, де при владі комуністи, хоч добре розумів, що забирати виробництво з Ньюарка доведеться дуже скоро.

Дон на той час підновила обличчя і семимильними кроками поверталася у свій колишній стан, а от Меррі… Ну, люба Меррі, доню мила, безцінна, єдина й незамінна дівчинко Меррі, от як, скажи, лишатися на Централ-авеню, боротися за збереження фабрики, коли там все побили, все потрощили чорношкірі, які чхати хотіли на якість продукції — цим людям до лампочки все! Вони загнали мене в глухий кут, бо знають, що в Ньюарку не лишилося людей, яких можна було б навчити і поставити натомість. А зараз я мушу боятись, що якщо покину Централ-авеню, ти обізвеш мене расистом і не захочеш більше бачити — так? Я стільки часу чекав зустрічі з тобою, і мама, і дід, і бабуся — ми всі, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, п’ять років чекали хоч якоїсь вісточки