Читати книгу - "Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова"

Кілька років тому перевертні, що бісяться зараз на зачарованих ланцюгах, без жодної причини напали на житло відьом. Швидше навіть не напали, а просто нишпорили навколо, шукаючи зустрічі.

Кілька років тому батько «моїх» перевертнів, Яровид, дізнався звідкись про місцезнаходження нащадків Елізабет Бейлер. Зі своїми друзями, чоловіком Мстислави Тихомиром, і циганським бароном Штефаном, вони вирушили до відьом, щоб просити їх зняти старе прокляття. Батько Гришка повернувся один, швидше за все, він просто був на шухері, і відьми його навіть не помітили. Що там сталося, ніхто вже не розкаже. Та не може бути, щоб це було простим збігом. Гадаю, що два диких вовка на ланцюгах – Яровид і Тихомир. Циганський барон Штефан вирішив, що його друзі загинули, і повернувся додому, адже він не міг протистояти трійці сильних відьом. А відьми не вбили перевертнів, але позбавили їх можливості нашкодити.

Складається все! А якщо це справді Яровид і Тихомир, я не я буду, якщо не допоможу їм повернутися додому! Адже рідні за ними журяться, гадають, що вони загинули. Та й самі вони зла відьмам не бажали. Просто так склалися обставини, що їм не вдалося поговорити та зрозуміти один одного. Все могло бути інакше, але склалося саме так.

Питання тепер, наскільки вони «здичавіли»? Чи залишилося в них хоч щось людське? Таміла сказала, що ні. Але що вона знає про перевертнів? Це тільки при перших оборотах звір може взяти гору. А вони вже літні, досвідчені, своїх вовків уміють контролювати. Так, багато років вони не оберталися людьми, але, можливо, до їхньої свідомості ще можна достукатися!

Я наблизилась до перевертнів, залишаючись на безпечній відстані, присіла навпочіпки і почала співати колискову. І звірі потроху затихали, жалібно повискували і нервово шкребли кігтями асфальт.

А потім я почала з ними розмовляти. Я розповідала про стійку Мстиславу, яка взяла на себе відповідальність за дві сім'ї, про Іскру, яка підросла і перетворилася на чутливого цікавого підлітка, про Всеслава, який пішов з дому, бо прагнув свободи, про Радобора з його нордичним характером, про привітного Всеволода. Навіть про Безвухого Борислава. І знову співала колискові.

Коли я замовкла, перевертні лежали, примостивши голови на лапи, і з розумних тужливих очей котилися сльози.

Я посміхнулась і закліпала, бо в мене теж мимоволі виступили сльози на очах, підвелася. Вовки підхопилися, тільки вже не кидались на мене, а дивилися вичікувально.

- Ти – Яровид? – тицьнула я пальцем у того, хто був ліворуч.

Вовк хитнув головою, ніби говорячи «ні» і повернувся у бік побратима.

- Значить, ти?

Другий перевертень схилив голову.

- А ти, - звернулася я до першого, - Тихомир?

Вовк вискнув коротко і ліг, опустивши голову на лапи.

- Бідолашні ви мої... Шкода, я не можу вам допомогти прямо зараз. І ви не можете підказати мені, як звільнити вас. Але я вчитимусь. Як тільки дізнаюся, як зняти ланцюги, зроблю все, щоб ви повернулися до своїх родин.

Я наблизилась, простягла руки і погладила величезних вовків по лобастих головах. Стільки років перебувати у звіриній іпостасі, не маючи змоги обернутися... Так, їм не позаздриш.

- Очікуйте, - підбадьорила я перевертнів. – Все буде добре.