Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

– А коли у Платона день народження? – повернувся до Тимофія Леонтійовича Марченко.

– У липні.

– А можна точну дату?

– Двадцять перше липня тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого.

– Дякую, – сказав Ігор і, нахилившись до «клави», торохнув короткою чергою кнопок. Потім натиснув «ок».

– «Забули пароль?» – запитав комп.

– Ясно. – Ігор поміняв комбінацію. Дав команду. «Розумна залізяка» знову сказала те саме. Донкор поморщився й підкинув новий варіант. Але «залізяці» він не сподобався теж. Вона знову запитала про пароль. От же ж непоступлива! Але й Ігор теж такий. І тут уже – коса на камінь. Аж іскри летять. І поряд бажано не стояти.

Марченко запустив ще кілька варіантів, але результат одержав нульовий.

– Та-а-ак, – задумався. – Фі-ла-те-лія, – вимовив по складах і забив до віконця, яке насправді заповнили тільки жирні крапки, й натиснув на стрілочку. Але металева коробка, напхана дорогими платами, знову написала невдоволене «фе». – Фен-те-зі, – втиснув у злощасне віконечко нового претендента донкор. Знову клік на стрілочку. Знову те ж саме. Схоже, пальцем у небо – і те швидше дасть результат. А тут… – Та-ту, – знову заклацали пальці. Цей варіант, хоч, може, й найсимпатичніший, «залізяка» теж не прийняла. Та Марченко натягнув на себе віслючу шкіру й відступати не збирався. Такий собі обряд перевтілення. – Та-ту-ю-ва-ння… – Та-а-ак, кон-спі-ро-ло-гія… – Кон-спір… – Ти-мо – фій… – Ле-он-тій… – Пі-ме-нов… – А дружину вашу як звати? – повернув змучений фейс до господаря Ігор.

– Зінаїда, – відповів трохи ошелешений Піменов-старший.

– Зі-на-ї-да, – застукотіла клавіатура й клікнула мишка.

– «Забули пароль?» – укотре здивувався комп’ютер, не «змінюючи платівки».

– Забув, – пошкрябав «ріпку» Марченко. – Забув…

– Марно все, – закивав Тимофій Леонтійович.

– А дівчину, здається, звати Евеліна? – подумав уголос Лисиця.

– Евеліна, – підтвердив господар.

– Молодець, Богдане! – усміхнувся Марченко і з посиленим завзяттям угатив по «клаві». Клік на стрілочку зруйнував апокаліптичні передчуття. Цього разу комп проковтнув сімку жирних крапок у віконці й на мить задумався. А потім – і роздуплився. Увесь екран заповнив усміхнений фейсик симпатичної, як на професора, брюнетки з довгим волоссям і виразними очима.

– Вона? – подивився на Тимофія Леонтійовича Ігор.

– Вона, – без роздумів відповів той.

– От і чудово! – зрадів донкор і підморгнув фотографічній Евеліні. Та не відреагувала, а й далі усміхалася всупереч усьому та незважаючи ні на що. І це нормально. Вона ж дівчина. А дівчатам належить усміхатися.

На робочому столі серед великого різноманіття ярликів розгледів папку «Мої документи». Зайшов. А в ній – ще кілька десятків папок. Є де гульнути. На кілька діб роботи. Можна тихо божеволіти. Самому. Або з компанією. Як кому подобається. Але божеволіти неодмінно.

Папка «Бухгалтерія». Купа файлів різних розмірів. Почав відкривати. Уся фінансова звітність. Така, ось така, інакша, ще інакша. Місячна. Квартальна. Ще там якась. Дідько легко заблукає. Якщо без компаса. Але звідки в нього компас? Хіба в лісі підібрав. Коли туристи пішли спросоння далі, а пропажі не помітили. Тут тільки фахівець утнути зможе. І то з коньяком.

Папка «Класні фільми». Відкрив. «Дев’ять з половиною тижнів», «Янголи й демони», «Чужі», «Хижак», «Кара», «Повелителі Салема», «Мумія: Гробниця Імператора Драконів», «Дім для хижака», «Крамничка жахів», «Командо», «Людина епохи Відродження», «Основний інстинкт», «Острів скарбів», «Лігво звіра», «Останній пропущений дзвінок», «Техаська різанина бензопилою», «Театр крові»…

Папка «Моя музика», в якій багато інших папок: «Океан Ельзи», «Сплін», «Кіно», «Ляпіс Трубецькой», «Вівальді», «Ванесса Мей», «Red Hot Chili Peppers», «Scorpions», «Daft Punk», «Papa Duke Band», «Grizzly Bear», «Acheron», «Paramore», «The Meteors», «Sleipnir».

Папка «Адреси». Переклікав файли. Велика кількість детальних поштових адрес: Україна (Донецьк, Суми, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Одеса, Харків), Росія (Великий Новгород, Астрахань, Москва, Балашиха), Німеччина, Казахстан, Штати, Литва, Польща, Китай…

«Батькові гени, – подумав Богдан. – Адреси впорядковані. Але цей – дитина технологій. І навіщо стільки? Що він з ними, листувався? Чи посилки одержував?»

– А що це за адреси? – запитав у батька.

– А я не дуже знаю. Щось там посилав він. Щось присилали йому.

Ясно. Що нічого не ясно.

Лисиця повернувся до монітора.

Наступна папка «Нью-каталог». Ого! Скільки фотографій нанесених тату і малюнків. Ось монстр з крильми і кігтями на пальцях обіймає голу дівчину, яка зображена спиною. Череп із залишками волосся й очима розверз рідкозубу пащеку. Вирлоокий кажаноподібний монстр сидить на горі черепів і відрізує голову новій жертві. Двобій двох могутніх римських воїнів. Жінка-кентавр з виразними м’язистим тілом і довгим волоссям тримає канчук, прикрашений хутром. Голова вовка, що губиться в язиках полум’я. Готовий до бою самурай з мечем, що вдивляється в далину. Триголовий дракон-монстр обплів голу сексапільну дівчину. Гола жінка у військових обладунках стоїть на бойовому слоні. Ще одна гола жінка з крильми і мечем осідлала непокірливого монстра. Знову гола жінка-воїн, що розриває пащу вовкові. Жінка-кентавр кидається з мечем на триголового монстра. Поряд, очевидно, з новинками (судячи з назви), у папці – фото з татушною класикою. Зайшов. Ого! Так це ж авторські роботи Піменова! Он і рік у кутку. Минулий. І його дві букви «П» (перша – більша, права «нога» якої розтинає іншу – меншу – на дві половини, утворюючи писану букву «те»). Зрозуміло. Ініціали Піменова Платона Тимофійовича.

Трапилося кілька зображень жіночих тіл, повністю вкритих татухами. І місця живого не лишилося. Далі – малюнки найрізноманітніших звірів: скорпіони, тарантули, вовки, леви, тигри, нескінченні «модифікації» чергових монстрів…

Папка «Платонодіарій». Марченко клікнув, та одразу ж гальмонув і глянув на Піменова:

– Можна?

– Можна, – кивнув той. – Тепер можна. Чесно кажучи, я теж не знаю, що там.

Марченко «запрацював» далі. Мишка наводила курсор на нові цілі й двічі стріляла.

Файли названо датами. Коли написані, очевидно. Або коли думка з’явилася. Чіткої системи не було. Та й, очевидно, бути не може. Коли «накривало», тоді й писав.

«12.12.2012». «Сніг падав незграбно. Хоча ні. Це я його таким бачив. Після її знущань цілий світ опинився в кімнаті сміху. Дивлюся на нього – як у криве дзеркало. Навіть у багато дзеркал. Але кожне має особливу кривизну… Криво. Усе криииииииииииииииииииииииииииииво… Обіцяли кінець світу. Але не сказали для кого. Тепер ясно… І вона тепер чужа…».

«29.12.2012». «Новий рік може не приходити. Він мені не потрібен. Магія не діє. Казка закінчилася. І не знаю, чи розпочнеться нова. Хоч колись… Така солодка й така жорстока. Навіщо? Навіщо людям це? Ніхто ж не забороняє їм бути добрими. Світити. Зігрівати. А вони – вбивають. Випалюють усе довкола себе. Що хочуть за це? І не задумуються, що нічого не одержать. Якщо постійно біля себе розсіваєш порожнечу, одного чудового дня вона тебе проковтне…»

«09.01.2013». «Чи можна зараз, посеред холоду й незатишності, думати про весну? Чи є в цьому розумне? Здається, що я вмер. І за всім, що відбувається зі мною й навкруг мене, спостерігаю збоку. Із не дуже безпечного укриття. Здається, що сюди обов’язково влучить снаряд. Мені взагалі часто бачаться снаряди. Вибухи. Таке передчуття, що з нами відбудеться страшне. Що ми не живемо, а витанцьовуємо перед похороном…»

«23.01.2013». «У деяких людях я бачу монстрів. Дивлюся на того, хто йде назустріч, і бачу іншопланетних страховиськ. Які заховалися в людях до призначеного дня. І от коли він настане, почнуть дружно вистрибувати назовні й діставати зброю…»

– Стоп! – сказав Лисиця. – Хвилиночку.

Він підійшов до книжкової шафи. Почав передивлятися ряд книжок фентезі. Піменов-старший і Марченко здивовано стежили.

– Є! – вигукнув професор. – Ось він! – показав на два грубі томи. – Ґлен Брюховіц. «Армагедонія» і «Картантари». Після численних звернень батьків експерти штатівські проаналізували його книги й визнали їх галюциногенно-депресивними. Які спричиняють суїцидальний синдром. Їх заборонили. Тиражі почали вилучати. Це перший такий випадок. Але, на жаль, пізно. Романи оперативненько переклали. І вони стрімко розійшлися світом.