Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

- Ну що друзі, розібралися, помирилися?

- Дякую тобі, тепер здається, що так все безглуздо вийшло, - сказала я.

- Це все гормони, я це знаю точно. Мене Машенька, в першу вагітність до трупа ревнувала, а потім взагалі розлучитися хотіла.

- Ага, я така вже кругла ходжу, а тут випадок складний, мене викликають, свіжим оком подивитися. Я заходжу, а він біля дівки з татуюванням ходить і розглядає її з усіх боків. А вона така красива.

- Вона ж труп, говорю їй. А вона мені, вона гарна, а я ні. Ще мені роман із моєю співробітницею приплела, а співробітниця на двадцять років старша і сім'я в неї міцна, позаздрити можна. І каже, все, розлучаємося. І таке влаштувала, що все управління збіглося на її крик. Отже, гормони справа серйозна.

Ми сміялися, нарешті все позаду.  Ми з Машею пили дитяче шампанське, хлопці щось міцне, за наше примирення, та за знайомство.

- Колю, але ж у тебе сьогодні день народження. Пробач, я забула, за мною подарунок.

- Лізо, я собі вже зробив подарунок, помірив вас.

- Подарунок за нами і без заперечення. Маєш машину?

- Ні, ще не заробив.

- Про яку думаєш?

- Я зрозумів, - сміючись, сказав Коля. - Хабарів не беру.

- Він скромний у мене в цьому плані, я знаю що він хоче, - сказала Маша, - ми поговоримо потім.

- Я проти такого дорогого подарунка. Що товариші по службі скажуть.

- Я з ними розберусь, - сказала Маша. – Нам до батьків їздити буде зручніше. Я не відмовлятимуся, тим більше, це дарують від щирого серця і не останні копійки витрачають.

- Правда Колю, не відмовляйся, - сказала я.

Ми довго сиділи, розмовляли, сміялися, планували.

- Лізо, ти усі фотографії показала, - на вухо мені шепотів Коля. Може час зізнатися, що ви знайомі давно. Я його, якщо що, в почуття приведу.

- Про що шепочетесь? Проти мене щось задумуєте? - Сказав усміхаючись Герман.

- Та ось боїмося, як би ти ще від однієї новини не знепритомнів.

- Мені треба тобі показати одну фотографію.

- Ще одну?

Я принесла фотографію, яку завжди хотіла йому показати.

- Ну і! - Здивовано дивився на фото та на мене.

- І! -Я дивилася на Германа здивовано. - Герман, ти не пам'ятаєш її?

- Ні.

- Це я.

- Ти! Зовсім не схожа. Я б тебе не впізнав, якби ми були раніше знайомі.

- А ви й були раніше знайомі. І саме тоді, ти її образив уперше. Ліза мені заборонила тоді з тобою розібратися, а просто втекла в Англію від свого першого нерозділеного кохання.

- Ти мене зовсім не пам'ятаєш? - Несміливо запитала я.

- Ні.

- А пам'ятаєш як образив дівчисько, яке тебе освідчилося в коханні? - Запитав Коля.

- Даремно, ви згадали той випадок, не треба було, - сказала Маша.

- Нехай з'ясують, щоб потім не хотілося. І щоб хвіст не з'ясованих ситуацій за ними не волочився. І краще при нас, щоб ми їх поміряти встигли.

Герман таки згадав незграбну дівчинку, яка його переслідувала. Він дивився на Лізу і не міг повірити, що це вона. Він здається тоді їй щось наговорив, і вона втекла плачучи. Він згадав, що він запропонував тій дівчинці зайнятися з ним сексом і вона була згодна. Який він був дурень. Ліза любила його завжди, навіть коли він її образив. Вона вибачила йому зраду.

- Чому ж марно. Тепер я розумію, чому ти була така зі мною строга і холодна. Але в той же час ти мене любила, ти допомогла мені, коли мені було погано. Ти пішла зі мною на угоду заради мого хворого батька, бо ти маєш серце. А я до тебе тоді поставився безсердечно. Ти мене зупинила від гонки за красунями. У період нашої гри, я в тебе закохувався, і щоразу з новою силою. Ти була поруч, але недосяжна. Ліза, коли ти пішла, забрала частину мене. Вибач мені, я тоді був молодий і був дурень.

- Ти думаєш уже порозумнішав?

- Думаю що так, після усього що сталося.

- Зваж, якщо що, наступного разу просто морду наб'ю і ти більше нікому не сподобаєшся.

- Гарний у тебе друг. Я думав, що між чоловіком та жінкою не може бути дружби.

- Просто я чекав на свою єдину. А Ліза для мене завжди була гарна, а згодом просто розцвіла, а кохання моє було попереду.

Герман укладав спати Василька, я розмовляла з мамою, вона дзвонила кілька разів, я не чула.

- Що сталося, я хвилююся.

- Мамо, я, Василько і Герман завтра їдемо додому.

- Германе! Як він знайшов тебе?

- Я все тобі розповім, коли приїду. Ми помирилися.

- Це головне. Я можу тата порадувати?

- Так.