Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Хто «вони»? – запитав, відчуваючи злість. Звір притих, я не відчував його, але як ніколи раніше хотів вбити когось власними руками, якщо таке взагалі можливо.

– Мисливці. Хіба ти не чув про них? – поцікавився він, вивчаючи мене поглядом.

– Мені про них ніхто не розповідав. Хто вони взагалі такі, і що їм треба? – судячи з ланцюгів на мені та моєму так званому другові, нічого хорошого.

– О, так ти не чув? Пощастило, не так страшно буде, коли... – схоже цей хлопчина збожеволів, він усміхнувся і ліг на брудну, вологу підлогу, дивлячись винятково в дірку зі шматком неба.

– Коли, що? – перепитую, бажаючи знати, чого очікувати.

– Коли нас продадуть на аукціоні, як рідкісних небезпечних звіряток, – він простягнув руку до кишені драних штанів, але одразу ж її відсмикнув, ніби хотів за звичкою закурити.

Накрутив ланцюг на кулак, ні вже, сидіти тут я не збираюся. Смикнув кулаки, але метал не піддався, смикнув ще й ще, але нічого не відбувається.

– Вони накачали тебе наркотиками, перетворитися просто неможливо, та й сили немає, – він показав рукою спочатку кудись по кутах, а потім на дірку зверху. – Раз на добу вони закривають цей люк і по отих трубах запускають у цю камеру якусь гидоту, щоб ми не змогли перетворюватися і засинали.

У його словах не було переживань, він лише з байдужим виглядом констатував факти, немов усе це його не стосувалося.

– Давно ти тут? – запитав навіщось.

– Подивися на свої руки, нігті, що вони вирвали, відростають повністю за місяць, – він показав свої пальці, брудні, але з майже відрослими нігтями, мої ж були темними від синців, не знаю, чим виривали нігті, але уявляю навіщо. Кігті для вовка небезпечна зброя, так вони хотіли себе вберегти? Їм тепер точно не поздоровиться, я в цьому впевнений. – А тепер подивися на нього, його ікла майже відросли.

Після цієї фрази перевертень кивнув у кут, на купу ганчір'я, в якому я спочатку не помітив ще одну людину. Там був рух, після якого купа ганчір'я сіла і я вперше помітив серед неї чорні очі та бліде обличчя. Хлопець, ні, хлопчик, я б навіть сказав дитина.

– То ти тут майже рік? – питаю в нього, але купа не відповідає.

– Він не розмовляє по-нашому, азієць. Дивись, які очі косі, – кучерявий ледве підвівся і помахав купі рукою, щоб той підійшов до нас.

Купа якийсь час не рухалася, потім раптом підвелася, скинувши з себе купу брудного ганчір'я і стала хлопчиною, ні хлопчиком. Скільки йому років? Десять, більше? Такий худий, одні кістки, незрозуміло як на ногах ще тримається. Хлопчик зробив крок, але заплутався в ганчірках і впав, ніяково розпластавшись на землі.

– Айгу! – вигукнув хлопчина, дуже ніяково піднімаючись на ноги. На відміну від нас у нього не було кайданів на руках, тільки один на правій нозі.

– Кенчана? – запитав у нього, хлопчина здивовано подивився на мене і присів поруч із нами.

– Кенчана, – відповів він усміхаючись.

– О, так ти китайську знаєш? – сіроокий навіть сів від подиву.

– Це не китайська, а корейська, він кореєць. Моя тітка обожнює їхні дорами, увесь час їх дивиться, от я й згадав трохи, – треба було все-таки обламати її й залишитися в підвалі. Не розумію, як мене взагалі сюди занесло, все наче дурний сон.

– Іримі муосімніка? – запитав у хлопчини, той усміхнувся добродушно.

– Єн, – притискаючи руку до грудей, відповів мені хлопчина, усміхаючись.

– Що він каже? – усміхаючись і дивлячись то на мене, то на хлопчика, запитав мій давній так званий друг.

– Його ім'я Єн, – перекладаю йому, і знову повертаюся до хлопчиська. – Че іримин Білий імніда.

Хлопчисько спробував вимовити моє ім'я, у нього не вийшло, тільки наш третій нетямущий друг засміявся.

– Окей, хьон, – показав рукою на себе і на коня, що іржав, який був до цього порядним перевертнем, схоже наркота з нього не вся вивітрилася.

– Окей! – повторив хлопчина, посміхаючись і вказуючи то на мене, то на друга. – Хьон.

– Що ти йому сказав? Чому мені здається, що він нас обзиває? – вліз другий, переставши сміятися.

– Я просив його називати нас "хьон", що означає старший брат, йому так легше, – пояснив цьому недолугому.

– А–а–а,– той тямущо закивав, – я думав, по-вашому, старший брат це оппа. Я твій оппа?

І головне, як це кучеряве непорозуміння підморгнуло хлопчині, що той почав дзвінко сміятися. Чесно кажучи, я теж не стримався, дозволяючи собі зняти напругу сміхом.

– Гей, чого смішного? Я ж правильно сказав! Я десь це чув... – пробурмотів він, образившись як дитина.

– «Оппа» – це звернення дівчини до старшого брата, але ще й звернення дівчини до свого коханого. Зрозумів, словоблуд, – скуйовдив його волосся, яке й так стирчало на всі боки. Якийсь час він не розумів, а потім знову засміявся, але тепер із нами.

Світло блимнуло і згасло, хтось нагорі закрив його, ми втрьох подивилися вгору, насилу розгледівши темношкірого чоловіка з бородою і шрамом на пів обличчя.