Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Вона і є моя донька.

— Але вона — не Емі. Рештки вашої доньки (справжньої Емі) знайшли два роки тому в національному парку в Мені. Це було неподалік того місця, де ви колись жили зі своїм хлопцем Брюсом Флеґлером. Теслею, що допомагав ремонтувати кухню професорки Елоїзи Крейтон. Брюс мав довгу історію домашнього насильства, і ми знаємо, що він бив вас. Так померла маленька Емі? Він убив її?

Джуліанна нічого не казала.

— Поліція не знала, кому належали ті кістки. Для них це була просто невідома дівчинка, залишена у неглибокій могилі між дерев. Але тепер ми знаємо, що в неї було ім’я: Емі. Я не уявляю, як це, мабуть, було для вас жахливо — втратити цю маленьку дівчинку. Знати, що ви вже ніколи не триматимете її на руках знову. Після такого я навіть можу уявити, що вам не хотілось жити.

— Він сказав, що це був нещасний випадок, — прошепотіла Джуліанна. — Він сказав, що вона впала зі сходів. Я так і не дізналась, як було насправді... — Вона зробила глибокий вдих і визирнула з вікна, ніби подумки дивлячись назад у той день. У ту мить втрати. — Я справді хотіла померти. Я намагалась померти.

— Чому ви не пішли в поліцію?

— Я мала. Але того вечора він приніс її додому. Вона була така маленька, така налякана. Я була їй потрібна.

— Він приніс вам іншу маленьку Емі, щоб вас заспокоїти. Заміну тій Емі, яку він зламав. Саме тому ви так і не заявили в поліцію. Ви дали йому алібі на ту ніч, коли він її викрав, і все заради того, щоб ви могли залишити свою нову маленьку дівчинку. Але вона не була ваша. Брюс колись розповідав вам, як він убив її маму? Як стискав руками її горло?

— Він сказав, що запанікував. Сказав, що коли дитина закричала, її мама прокинулась, і все, що він міг зробити, було…

— Задушити її єдиною зброю, яку він мав. Власними руками.

— Я не знаю, як це сталося! Я лише знала, що цій маленькій дівчинці була потрібна моя любов. Турбота. Знадобився час, щоб вона забула ту іншу жінку, але згодом вона це зробила. Вона привчилася любити мене. Призвичаїлася, що я — її мама.

— У неї ще був батько, Джуліанно. Батько, який також любив її і ніколи не припиняв шукати. Тож ви з Брюсом спакували речі й поїхали з Мену. Ви змінили прізвища, переїхали до Массачусетсу, до Нью-Гемпширу і нарешті на північ Нью-Йорку. Там ви спромоглися піти від нього. Взяли вашу маленьку дівчинку і переїхали до Бостона, і тут, уперше в вашому житті, все нарешті пішло для вас правильно. Ви вийшли заміж за гідного чоловіка. Оселилися в цьому чудовому будинку. Усе було ідеально — допоки Емі не збила машина. Це абсолютно випадкова невдача привела її до лікарні. І це все змінило.

Обличчя Джуліанни не виказувало жодного нервового тіку, в її очах не видно було жодного проблиску паніки, і Джейн раптом подумала: а чи не зрозуміла вона все не так? Чи не витягне Джуліанна звідкись доказ власної невинуватості?

«Ні, я зрозуміла все правильно. Я знаю, що це так».

— Емі потрапила до реанімації, де її медсестрою була Софія Суарес. Софія побачила на грудях Емі шрам від операції на серці, зробленої в дитинстві. Вона побачила, що Емі має рідкісну групу крові, четверту негативну. І вона згадала пацієнтку, якою опікувалась дев’ятнадцять років тому. Трирічну дівчинку з четвертою негативною групою крові, якій нещодавно зробили операцію на серці. Вона пам’ятала цю дівчинку дуже добре через шокуючі події, що з нею сталися потім. Маленьку Лілі Крейтон викрали з її дому і вже не знайшли. І от через дев’ятнадцять років Софія бачить в Емі хірургічний шрам від операції, якої немає в медичній картці дівчини. Вона звертає увагу на її рідкісну групу крові.

— Як ви можете все це знати?

— Бо Софія Суарес залишила підказки, які мені просто потрібно було зібрати всі разом. Її онлайновий пошук інформації про групи крові. Її пошук Джеймса Крейтона. Її дзвінок до Каліфорнії, до давньої колеги-медсестри, що також дуже добре пам’ятала історію про викрадення Лілі. Але доктор Антрім був другом Софії, і вона не могла поділитися з ним своїми підозрами. Тож вона ставила свої запитання тихцем, запитання, які вас, мабуть, стривожили. Про те, чому операція на серці Емі не згадана в її медичній картці.

— Це тому, що ми стільки разів переїжджали! Ми з Емі жили в різних місцях, різних штатах. Дані загубилися.

— А чому ви не стали доноркою крові для власної доньки, коли їй явно було це потрібно? Софія, мабуть, гадала про це теж. Не знаю, які у вас були для цього відмовки, але я знаю справжню причину. Ви не могли здати для неї кров, бо у вас перша позитивна, Джуліанно. І Софія це з’ясувала, коли попросила подругу з реєстратури зазирнути у вашу картку. Якщо її мама не ви, тоді хто справжні батьки Емі? Софія знала, що єдина можливість це з’ясувати — аналіз ДНК.

Тож вона почала шукати Джеймса Крейтона. Знайшла його стару адресу і надіслала листа, якого йому врешті переслали. Ось як він дізнався, що його донька Лілі може бути жива. Ця людина не переслідувала випадкову дівчину. Він намагався з’ясувати, чи Емі — не його донька.

— Мамо, я його принесла, — сказала Емі. Вона спустилася сходами, пройшла до кухні з фотоальбомом у руках і поклала його на стіл.

— Ось, — сказала Джуліанна, підштовхуючи альбом до Джейн. — Відкрийте. Подивіться на це.

Палітурка вже розвалювалась, а сторінки були крихкі. Джейн обережно відкрила обкладинку альбому і побачила вицвіле фото молодої Джуліанни, яка колисала на руках чорняве немовля.

— Бачите? — спитала Джуліанна. — Це ми з Емі. Їй там лише кілька місяців, але вона вже має голівку, повну волоссячка. Гарного чорного волоссячка. — Вона подивилася на доньку. — Так само, як зараз.

— Завдяки «Клейрол», — сказала Джейн.

Джуліанна насупилася на неї.

— Що?

— Я бачила коробку фарби для волосся «Клейрол» у вашому будиночку на озері. Я тоді припустила, що вона ваша, щоб зафарбовувати сиві корені. Але насправді вона вашої доньки, чи