Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

23 Топенант (мор.) — канат для управління вітрилами.

24 Морські вушка — їстівні молюски, мають цінні перламутрові раковини.

Саґсай Голм розчинився, немов туманна згадка про зниклий сон.

Я розмотувала линви на вершечку грот-щогли, а вітер уже напинав вітрила, і вони розпростувалися округлими дугами на тлі синього неба. Зачувши трем солоного бризу в парусинових крилах, я заплющила очі. Увібрала повні груди повітря і притулилася до щогли, подумавши: не хочу полишати цей корабель, лишилася б тут на все життя.

Позирнула донизу: із палуби на мене дивився Вест. Мружився на сонце, залитий золотим світлом, а вітер обліпив його тіло полотном сорочки так щільно, що захотілося миттю усамітнитися з ним при свічках у капітанській каюті.

Я спустилася, приземлилася босими ступнями на розігріту палубу.

— Перевіриш міць? — усміхнувся, закасуючи рукави.

— Авжеж!

Спробувала його обійти, а він ухопив мене за руку і смикнув назад, розвернув і поцілував. Однією рукою обхопив за талію, я притулилася до нього, і так ми поборюкались, поки він мене не відпустив. Наші пальці розчепилися, і я рушила далі, у напіврубку, а відтак заслизнула до його каюти, де за Вестовим столом сидів Геміш, тримаючи перед собою розгорнуті гросбухи.

Глянув на мене поверх окулярів.

— Я тут для тебе все підготував.

Він кивнув на лампу для роботи з коштовностями на столі. Біля неї чекав мішечок із коштовними каменями.

Відтоді як Голланд висунули підозру в махінаціях, кожен торговець від Звуження до Безіменного моря став діяти обачніше: усі камені перед продажем перевіряли двічі й тричі, щоб уберегтися від карального меча Торговельної ради.

Я присіла на табурет, чиркнула сірником і запалила свічку перед лінзою. Коли та розжеврілася, узяла двома пальцями перший камінчик — аквамарин. Піднесла так, щоб крізь нього проходило світло, перевірила відтінок — так, як показувала мама. Відтак поклала на скельце лампи і придивилася крізь лінзу, завважуючи структуру каменя. Закінчивши, відклала вбік і взяла наступний.

«Усе має власну мову. Будь-що несе послання».

Це головне, чого навчила мене мама, коли я стала її ученицею. Але вперше я зрозуміла, що вона мала на увазі, коли усвідомила, що власна пісня була навіть у неї самої. Я відчувала її щоразу, як перебувала поруч.

Вона лунала тут у темряві, коли мама нахилилася до мене в гамаку і торкнулася губами маківки. Я відчувала її, навіть коли помітити могла хіба зблиск ліхтарного світла на кулоні, який похитувався наді мною.

Це те, що я відчувала всім тілом.

Ізольда.

Я озирнулася через плече на підвіску у вигляді морського дракона, що висіла на гвіздочку над койкою, погойдуючись із кораблем у ритмі хвиль. Я підвелася, підійшла до ліжка, зняла прикрасу й роздивилася, тримаючи перед собою.

Накотило те саме відчуття, що й тоді, коли в кабінеті Сента в Тисняві мамина душа покликала мене голосом цієї підвіски з полички, де зберігалася реліквія. А потім це відчуття наздогнало мене, коли пірнала поблизу шхер: там здавалося, ніби крізь блакитну воду прозирають якісь часточки маминої особистості.

Я протерла пальцем раковинку морського вушка, роздивляючись, як під зеленими хвильками прокочується фіолетовий відблиск. Наспів лунав так чітко, усотувався в долоню. Так, ніби якимось дивним чином Ізольда ще існувала — там, усередині. Ніби…

І тут мені раптом забило дух, пальці дрібно затремтіли, і ланцюжок випав із руки.

Геміш відклав перо.

— Що сталося?

— А що, як це не вона?! — прошепотіла я, ледь вимовляючи слова.

— В сенсі?..

— А що, як це не її присутність я тоді відчула біля шхер? — Звела очі на нього, скарбник знітився.

Я піднесла кулон до світла, яке лилося з вікна, уважно роздивилася виріб. Вирізьблений — жодної задирочки, кожна деталь зображення морського дракона відтворена ідеально. Я перевернула підвіску.

І мені аж щелепа відвисла, коли я побачила… Знак Ротів, витиснений на пласкій поверхні.

Крихітний, але чіткий — я б його не розпізнала, якби не побачила в Бастіані.

Сент замовив цю штуку в Бастіані не випадково. Те, що її зробили Роти, — не просто збіг. І на «Жайвір» він повертався, щоб її відшукати, не тільки із сентиментальних почуттів.

Я полізла до шухляди у Вестовім бюро, покопирсалася там і витягнула ножа. Усілася на підлогу, поклавши підвіску перед собою. Занесла руку з ножем — і Геміш кинувся до мене.

— Фейбл!..

Я встромила лезо у поверхню кулона, щось клацнуло. Оброблена раковина луснула. Ще один удар — і розкололася.

Ніж вислизнув із пальців, я затулила рота і вирячилася на побачене під відламками.

Із-під розщепленого морського вушка визирало щось гладеньке, лискучо-чорне. І навіть у тьмяному світлі було видно, як крізь ту чорноту прозирає фіолетовий зблиск.

— Що за… — видихнув Геміш, відсахнувшись.

Те відчуття, яке щораз огортало мене поряд із мамою, йшло не від Ізольди. А від її підвіски. Що вона її ніколи не знімала.

Сент не знав, де шукати опівнічний камінь, проте він знав, як його шукати. Ось чому він віддав мені цю річ. Розгадати таку головоломку здатний хіба що знавець коштовностей.

Там, біля шхер, я відчувала не мамину присутність. То був опівнічний камінь.

Шхери Фейбл скидалися на велетня, що дрімає в темряві.

Коли ми кидали якір, обриси кам’янистого острівця ще майже не видніли на тлі темного неба.

Я стояла на носовій частині. Хльоскав морський вітер. Мене огортало виразне відчуття. Шхери Фейбл не мали рифів, де варто шукати коштовні камені, але опівнічний був тут. Мав бути тут.

Можливо, те, що Ізольда відшукала його першою, — лише випадковість. А може, вона линула на пісню каменя, як метелик летить на вогонь.

Цікаво: коли вона зрозуміла, що саме тоді зробила? Усвідомила цінність цієї знахідки? Скільки часу минуло, перш ніж вирішила зрадити власну матір?

Сент віддав мені підвіску, бо вона була ключем до розгадки. Маючи опівнічний камінь, знаючи, як він звучить, я можу відшукати його. Наспіви коштовностей лунають у мені потужно, як власне серцебиття. За ними можу знайти потрібне