Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Проблеми почалися майже відразу. По-перше, виявилося, що я неправильно тримала кинджал у руці. Гуннар по черзі показував усі способи тримати мою невелику зброю і коригував положення пальців, коли я намагалась повторити за ним. Потім пояснював, як бити або кидати зброю у ворога, враховуючи хватку на руків’ї.

Але це був лише початок.

Навіть з майже щоденними тренуваннями Асгейра або Нори моя фізична сила залишалася слабкою. Я могла відпрацьовувати удари, рухаючись одна, але проти Гуннара у мене не було жодного шансу. Не допомагало і те, що доводилось постійно стримувати магію, що просилася на волю замість кинджалу.

Проте я розуміла, чому Асгейр наполягав на тренуваннях. Кинджал міг захистити мене, навіть якщо противник уже замахнувся для удару. Разом воїни поступово і з дивовижним терпінням вчили мене ухилятись і наносити удари одночасно. Розповідали про слабкі місця суперника і як вкладати в удар силу всього тіла, а не лише рук.

За годину, коли я вже змокла і не відчувала рук, Гуннар змилостивився і завершив тренування. Тієї ж миті я плюхнулась просто на землю, привалившись спиною до високої кам’яної огорожі, яка відділяла територію дому воїнів від інших палаців. Дихати було боляче — легені горіли від задишки. Руки трусились від напруги.

Щойно я сіла, один з воїнів вийшов з дому і покликав Асгейра. Вони відійшли, але Ас все одно став так, щоб і слухати побратима, і тримати мене в полі зору. Помітивши це, я опустила голову, ховаючи непрохану посмішку.

— Все пройшло не так погано, як я думав, — промовив Гуннар, опускаючись на землю поруч. Довкола продовжувала бряжчати зброя інших воїнів. Іноді до нас долітали вигуки й суперечки молодих учнів.

Я скептично зиркнула на нього, і він розсміявся.

— Ніхто не стає досвідченим воїном за один день, Єво. На це йдуть роки тренувань, тому в тебе ще все попереду.

— Я тут уже місяць, але досі майже нічого не вмію, — пробурчала я, висмикнувши колосок з трави попід самою огорожею.

— Хіба? — хмикнув Гуннар. — Я бачив, що ти непогано володієш магією.

— Все одно цього недостатньо.

— Недостатньо для чого? — поцікавився він. Коли я повернула голову, він продовжив: — Так поспішаєш на поле битви? Повір, там немає нічого веселого. Спитай у Аса, він підтвердить.

Я зиркнула на Асгейра. Він і далі розмовляв, не чуючи нас. Тоді я спробувала обережно розпитати Гуннара про те, що не давало мені спокою з самого початку.

Хто така ця Лівія, хустинку якої він носить у кишені?

— А як щодо його сім’ї? — кивнувши на хлопчаків, що саме присіли перепочити, спитала я. — Десь по Асгарду бігає купа маленький Асгейрят?

— Жодного, — відповів Гуннар, стрельнувши на мене хитрим поглядом.

— Чому? Невже за тисячу років йому ні разу не хотілося стати батьком?

— Про це краще питати його самого, але наскільки я знаю, ні.

— Але чому? — не заспокоювалась я. Воїн зітхнув.

— По-перше, діти в нас народжуються рідко і лише за згоди обох батьків. А по-друге...

Гуннар всміхнувся і поклав зброю на місце.

— Якщо колись побачиш Аса на полі бою, сама зрозумієш.

Я достатньо бачила його силу, щоб уявити, що він мав на увазі. Тому повільно кивнула.

— Мабуть, Одін пишається, що в нього такий відповідальний син.

Зненацька він голосно пирхнув.

— Тільки при Асгейрі такого не кажи.

— Чому?

— У них... напружені стосунки, так би мовити.

Помітивши мій здивований погляд, Гуннар глянув на друга. Асгейр показав нам знак, що скоро повернеться, і пішов з побратимом у дім. Дочекавшись, поки обидва зникнуть за дверима, Гуннар неквапливо пояснив:

— Ми з Асом познайомились тут, у домі воїнів, вісім століть тому. Скільки я його знаю, він завжди протистояв Всебатькові. Ас досвідчений Полководець, але й він іноді впертий, як віслюк. Крутий норов не раз наражав на небезпеку не лише його, а й воїнів, якими він командував.

— Як він тоді став Полководцем?

— Якщо ти натякаєш, що високе звання йому подарував Одін, то аж ніяк. Він пропонував на початку, але Ас вирішив усього досягти сам, починаючи з простого солдата. Йому було гидко від думки, що його сприйматимуть просто як «чергового» сина Одіна, який користується славою батька. Таких братів у нього вистачає.

Я нахмурилась, ковзнувши поглядом по парі воїнів, що тренувались неподалік. Спіймавши мій погляд, обидва заграли м’язами, як хлопчаки. Я мало не пирхнула від сміху.

— Тоді як я стала його підопічною?

— Двадцять років тому сталась одна... історія.

— Яка?

Асгейр міг повернутись будь-якої миті, але Гуннар не поспішав. Зрештою, він опустив погляд на вкриті мозолями й пилом долоні й заговорив:

— Він отримав наказ знищити селище вогняних велетнів на околиці Муспельгейму, щоб схилити Сурта до покірності. Це було мирне селище — жінки, діти. Ас відмовився виконувати прямий наказ Генерала.