Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Насупившись, я відвертаюся від нього.

— Я йду до Стенвіна, — повідомляю невиразно.

— Хай йому грець, чоловіче, та я ж правду кажу! — вигукує він, хапаючи мене за руку.

Погляди наші зустрічаються. У нього старі, каламутні очі, у яких б’ється страх. Хай там що він побачив у моєму погляді — це щось змушує його розтиснути пальці, мерщій відпустивши мою руку.

— Гелен Гардкасл обожнює своїх дітей дужче за власне життя, а Томас був її улюбленцем, — наполягає він. — Вона б ніколи йому не зашкодила, просто не змогла б! Присягаюся, слово джентльмена, того дня ніхто не звертався до мене з пораненням і я зеленого поняття не маю, кого саме тоді підстрелив Стенвін.

Ще мить вдивляюся в його благальні очі, шукаючи бодай найменший натяк на нещирість, але він каже правду, я цього певен.

Розчарований, відпускаю його й простую до вестибюля, де збираються інші джентльмени. Вони палять і теревенять, нетерпляче очікуючи, коли вже настане час вирушати на полювання.

Я був упевнений, що Діккі підтвердить: Гелен причетна до трагедії. Це могло б стати вихідною точкою для розслідування смерті Евелін.

Мені треба з’ясувати якомога докладніше, що саме того дня сталося з Томасом, і я точно знаю, кого мушу про це спитати.

Видивляючись Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні й стикаюся з Філіпом Саткліффом, убраним у зелений твідовий мисливський стрій. Саткліфф заповзято мордує фортепіано — з неабияким запалом, але вельми невправно. Ця майже мелодія повертає мене до мого першого ранку в Блекгіті — і справді, ондечки він, Себастіан Белл, ніяково стовбичить самотою у віддаленому кутку кімнати, стискаючи келих з напоєм, назви якого не знає. Співчуття, яке я відчуваю до нього, контрастує з роздратуванням Денса: старий юрист не вельми поблажливий до невігластва у всіх його проявах. Мав би він таку нагоду, то зараз неодмінно розпатякав би все Беллові, начхавши на можливі наслідки… і, мушу визнати, така ідея здається мені доволі спокусливою.

А й справді, чому б це Беллові не дізнатися, що насправді сьогодні вранці він бачив у лісі камеристку Мадлен Обер, а зовсім не Анну? Чому б йому не довідатися про те, що обидві жінки живі-здорові, отже, жодного приводу для того, щоб каратися відчуттям провини, у нього немає? Я міг би пояснити йому, що це все часова петля, що єдиний ключ до звільнення з неї — це вбивство Евелін. Він би тоді не гаяв часу, намагаючись накивати п’ятами з Блекгіту в подобі Дональда Девіса. Я б розповів йому, що Каннінгем — син Чарлі Карвера, і скидається на те, що він намагається довести: Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Я пояснив би, що, коли настане час, саме цією інформацією треба буде шантажувати Каннінгема, адже Рейвенкорт ненавидить скандали й достеменно спекається камердинера, якщо про все дізнається. Я б наказав йому шукати загадкову Фелісіті Меддокс і, найголовніше, — Гелен Гардкасл, тому що всі шляхи ведуть до зниклої господині маєтку.

«Нічого не вийде».

— Знаю, — бурмочу з досадою.

Белл спершу вирішить, що я щойно втік з божевільні, а коли він нарешті переконається, що все так і є, його розслідування докорінно змінить плин подій. Хоч як мені кортить йому допомогти, зараз я вже надто близько до відповіді й не зголошуся ризикувати, адже в результаті все, чого я досягнув за цей цикл, може бути зруйноване вщент.

Отже, Беллові доведеться розбиратися з усім цим самотужки.

Хтось бере мене попід лікоть. Крістофер Петтіґрю вигулькує біля мене, тримаючи в руках тарілку. Я ніколи ще не опинявся з ним біч-о-біч, і, якби не бездоганні Денсові манери, огида на моєму обличчі буда б очевидною. Зблизька він скидається на небіжчика, якого щойно витягли з домовини.

— Незабаром ми його здихаємося, — каже Петтіґрю, киваючи мені за спину на Теда Стенвіна, який саме ласує холодними перекусками, зневажливо примруженими очима роздивляючись інших гостей.

Його відраза очевидна. Аж дотепер я вважав Стенвіна звичайним бурмилом, але тепер бачу, що він зовсім не такий простакуватий. Він шантажист, а це означає, що йому відомі всі таємниці, усі ганебні секрети, усі скандальні подробиці й гріхи присутніх у цьому будинку. Ба більше, він знає, кому який переступ минувся без покарання. Він зневажає всіх і кожного в Блекгіті, включаючи й себе самого — за те, що зберігає таємниці цих людей. Саме тому він щодня шукає нагоди встругнути в якусь чвару, щоб бодай у такий спосіб розважитися.

Хтось проштовхується повз мене. Я бачу спантеличеного Чарльза Каннінгема, який виходить із бібліотеки з Рейвенкортовим листом у руці. Покоївка Люсі Гарпер тим часом прибирає тарілки, гадки не маючи про те, які події просто зараз назрівають навколо. З раптовим проштриком болю я помічаю, що вона трохи схожа на мою небіжчицю-дружину Ребекку. Авжеж, замолоду. Є щось спільне в рухах, у тендітній поставі, наче…

«Ребекка вам не дружина».

— Хай вам грець, Денсе, — бурмочу, женучи геть думки, що напосіли.

— Перепрошую? Щось не розчув… — озивається Петтіґрю, насупившись. Зашарівшись, розтуляю вже рота, щоб йому відповісти, але увагу мою відтягає бідолашка Люсі, яка саме намагається обійти Стенвіна, щоб забрати порожню тарілку. Вона ще гарніша, ніж я був пам’ятав, ластата й блакитноока. Руде неслухняне волосся вибилося з-під чіпця.

— Перепрошую, Теде, — вигукує вона.

— «Теде»? — перепитує він люто, хапаючи її за зап’ясток і стискаючи так, що вона аж кривиться. — Та за кого в біса ти мене маєш, Люсі?! Я для тебе містер Стенвін, я з вами, щурами з наймиття, більше не знаюся!

Спантеличена й перелякана, вона зазирає в обличчя присутніх, сподіваючись на допомогу. Проти Себастіана Белла Денс — неабиякий знавець людської природи і зараз, коли ця сцена знову розгортається в мене просто перед очима, я помічаю дещо химерне. Коли я бачив їхню сварку вперше, то завважив страх Люсі, але зараз я розумію, що вона не просто налякана — вона здивована. Ба більше, засмучена. І, хоч як це дивно, Стенвін також.

— Облиште її, Теде, — каже Деніел Коулрідж, з’являючись у дверному отворі.

Подальша суперечка минає так само, як я й пам’ятаю. Стенвін відступає, Деніел забирає Белла й веде його до кабінету, де вони зіткнуться з Майклом. Мені він ледь киває дорогою.

— Може, ходімо вже? — питає Петтіґрю. — Схоже, виставу завершено.

Мені кортить відшукати Стенвіна, але немає ані найменшого бажання видиратися сходами й простувати до східного придомку, коли я достеменно знаю, що він усе одно буде на полюванні. Ліпше вже зачекати на нього тут, вирішую я.

Проштовхавшись крізь обурений натовп, ми дістаємося вестибюля й