Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Невже тобі знову цього хочеться? У такій позі? — радісно посміхнулася я, коли він повторив свій рух. «Цікаво, його ненаситна сексуальність — це його особисте чи притаманне всім вампірам?» — подумала я.

— Ну от, уже починаєш критикувати мою винахідливість, — з удаваним докором сказав Метью, перевертаючи мене горілиць і вмощуючись між моїми стегнами. — До того ж, мені хотілося зробити не так, а отак. — Він нагнувся, злився зі мною в поцілунку і потихеньку ковзнув у мене.

— Взагалі-то, ми прийшли сюди повправлятися у стрільбі, — зауважила я через деякий час. — І це ти називаєш «стріляти в мішень»?

Метью аж затрясся від сміху.

— Існують сотні окситанських евфемізмів, що описують статевий акт, але, здається, цього серед них немає. Спитаюся Шефа, може, він знає.

— Не треба.

— Не будьте надміру благочестивою, докторе Бішоп, — зіронізував Метью, знімаючи соломинку з маленьких волосинок у заглибині моєї талії. — Це зайве. Ніхто не має жодної ілюзії стосовно того, як ми проводимо свій час.

— Я тебе зрозуміла, — сказала я, натягуючи на себе панчохи, що колись належали Метью. — Тепер, коли ти заманив мене сюди, можеш, між іншим, і придивитися, що ж я роблю не так.

— Ти новачок у стрільбі з лука і тому іще не можеш кожного разу влучати в ціль, — зауважив Метью, рвучко підводячись і видивляючись свої панчохи. Одна була й досі прикріплена до його бриджів, які лежали поруч, але другої ніде не було видно. Я засунула руку собі під плече і витягнула клубочок, на який перетворилася друга панчоха.

— При доброму наставництві з мене може вийти вправний стрілець. — Мені вже доводилося бачити, як стріляє Метью: він був природженим лучником — із довгими руками та дужими тонкими пальцями. Я взяла вигнутий дугою лук — полірований півмісяць із рогів та дерева, що стояв прихилений до копиці сіна. Його плетена шкіряна тятива вільно теліпалася.

— Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.

— Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. — Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.

— Він казав так тому, що маман — єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. — Метью кивнув на лук. — Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.

Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.

— Стріляй! — різко кинув Метью.

Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.

— Дай спробую ще раз, — сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.

— Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, — спокійно мовив Метью.

— Я не хочу говорити про Жюльєту. — Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. — І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? — Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.

— Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, — уточнив Метью. — І розмова про Жульєту тут може допомогти.

— А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? — сердито спитала я.

— Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, — спокійно відказав Метью. — Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.

— Цього разу хоч у сіно влучила, — прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.

— Ти прицілилася надто низько.

— А тобі від цього неабияка втіха.

Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.

— Немає нічого смішного в тому, що треба навчитися перемагати й виживати. Цього разу встав стрілу, але, перш ніж прицілитися, заплющ очі.

— Ти хочеш, щоб я скористалася своєю інтуїцією, — нервово хихикнула я, вставляючи стрілу в лук. Мішень була прямо переді мною, але я заплющила очі, як радив мені Метью. Щойно я це зробила, як вага довколишнього повітря почала мене відволікати. Воно тиснуло мені на руки, стегна і важкою накидкою лягло мені на плечі. Чомусь повітря тягнуло кінчик стріли догори. Я змінила стійку і розправила плечі, зіштовхнувши повітря геть. У відповідь легенький лагідний вітерець гойднув своїм подувом пасмо волосся у мене над вухом.

«Що тобі треба?», —