Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Зелена миля 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелена миля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зелена миля" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 118
Перейти на сторінку:
призначення. Те, для чого його створив Господь.

Брутал театрально роззирнувся навколо, нагадуючи нам усім, що декого тут бракує.

— А як щодо Персі? Думаєте, він стоятиме собі збоку й дивитиметься? — спитав він. І тоді я розповів їм, що придумав для Персі. А коли договорив, Гаррі й Дін дивилися на мене вражено і захоплена усмішка мимохіть зажевріла на обличчі Брутала.

— Дуже зухвало, брате Поле! — вигукнув він. — Мені аж дух перехопило!

— Але хіба це не колосально? — майже прошепотів Дін, а тоді голосно розсміявся і, як дитина, заплескав у долоні. — Шик, блиск і краса!

Не забувайте, що Дін був особливо зацікавлений у тій частині мого плану, яка стосувалася Персі. Бо Персі ледь не спричинився до смерті Діна, застигнувши непорушно, як бовван.

— Так, але що буде по тому? — спитав Гаррі. Голос у нього звучав похмуро, але очі зраджували: вони вже загорілися, мов у людини, яка хоче, щоб її переконали. — Що тоді?

— Кажуть, покійники добре бережуть секрети, — прогуркотів Брутал, і я метнув на нього погляд, щоб пересвідчитися, чи він не жартує.

— Я думаю, він триматиме рота на замку, — відповів я.

— Справді? — Дін скептично подивився на мене. Він зняв окуляри й заходився їх полірувати. — Переконай мене.

— По-перше, він не розумітиме, що насправді сталося. Він подумає, що ми з ним зіграли якийсь жарт. А по-друге — і це найважливіше — він боятиметься щось розказувати. Саме на це я й роблю ставку. Ми скажемо так: якщо він почне писати листи й телефонувати, ми теж почнемо писати листи й телефонувати.

— Про страту, — сказав Гаррі.

— І про те, як він стояв на місці, коли Вортон напав на Діна, — додав Брутал. — Гадаю, насправді Персі Ветмор найбільше боїться розголосу. — Він кивнув, повільно й замислено. — Це може спрацювати. Але, Поле… хіба не розумніше було б привезти місіс Мурз до Коффі, а не Коффі до місіс Мурз? З Персі ми б розібралися оце так, як ти сказав, а потім провели б її через тунель, замість того, щоб виводити тудою Коффі.

Я похитав головою.

— Ніколи цього не буде. Мільйон разів ні.

— Через начальника Мурза?

— Точно. Він такий твердолобий, що порівняно з ним старенький Фома Невіруючий здається Жанною д’Арк. А якщо ми привеземо Коффі до нього додому, то, я думаю, від несподіванки він хоча б дозволить Коффі спробувати. Інакше…

— А з транспортом ідеї в тебе є? — спитав Брутал.

— Спочатку я подумав про фургон. Але нам нізащо не вивезти його з двору, не привертаючи уваги. Та й у радіусі двадцяти миль усі його знають. Тому я подумав, що ми могли б поїхати на моєму «форді».

— Тоді подумай ще раз, — сказав Дін і начепив окуляри на носа. — Ти не запхнеш Коффі у свій «форд», навіть якщо роздягнеш догола, обмажеш смальцем і скористаєшся ріжком для взуття. Ти так звик його бачити, що вже й забув, який це велетень.

На це я відповіді не мав. Майже всю мою увагу того ранку поглинула проблема Персі — і менша, але теж значуща проблема Дикого Білла Вортона. Та тепер до мене дійшло, що транспортування буде не таким простим, як я сподівався.

Гаррі Тервілліґер узяв із тарілки рештки свого другого сендвіча, уважно на нього подивився і знову поклав.

— Якщо вже ми наладналися на цю божевільну витівку, — сказав він, — то, мабуть, можна взяти мій пікап. Усадовимо його ззаду. О такій порі на дорогах небагато машин. Ми ж говоримо про час далеко за північ, правда?

— Так, — підтвердив я.

— Хлопці, ви забуваєте про одне, — озвався Дін. — Я знаю, що Коффі дуже тихий, відколи з’явився в нашому блоці, нічого не робить, тільки лежить, і сльози сочаться у нього з очей, але він убивця. Велетенський до того ж. Якщо він надумає дати драла з пікапа Гаррі, то зупинити його ми зможемо, тільки застреливши на місці. Щоб такого покласти, доведеться багато свинцю випустити, навіть сорок п’ятого калібру. А що, як нам не вийде його вколошкати? Що, як він уколошкає когось іншого? Я не хочу втрачати роботу, і в тюрму не хочу. В мене жінка й діти, для яких я мушу добувати хліб. Але все це і близько не зрівняється з тим, як я не хочу мати на своїй совісті ще одну мертву дівчинку.

— Цього не станеться, — сказав я.

— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити?

Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що дізнався. Та мені допоміг Брутал.

— Ти думаєш, що він не вбивця, так, Поле? — Він здивовано втупився в мене. — Думаєш, той гевал не винуватий?

— Я впевнений, що не винуватий.

— Господи Ісусе, та як ти можеш бути в такому впевнений?

— Є дві речі, — відповів я. — По-перше, мій черевик.

І, перехилившись через стіл, почав розповідати.

Частина п’ята

Нічна вилазка

1

Г. Д. Веллс колись написав роман про людину, яка винайшла машину часу. А я, пишучи ці мемуари, створив свою власну машину часу. Тільки, на відміну від веллсівської, вона може переміщувати лише в одному напрямку — в минуле (а власне, назад у 1932 рік, коли я був головним вертухаєм блока Е у виправній колонії державної пенітенціарної служби «Холодна гора»), але менше з тим — моторошно ефективну. Та все ж ця машина часу нагадує мені старенький «форд», яким я кермував у ті часи. Ти знав, що врешті-решт він заведеться, але ніколи не було відомо, чи вистачить для запуску двигуна повороту ключа, а чи тобі доведеться вилазили й крутити корбою, доки рука не відвалиться.

Відтоді, як я почав оповідати історію Джона Коффі, ця машина заводилася легко. Але вчора довелося крутити корбою. Мабуть, це тому, що я дістався до страти Делакруа, а мій розум не дуже хотів її переживати наново. То була важка смерть, страшна смерть, і саме так усе сталося тому, що Персі Ветмор — молодичок, який любив зачісувати своє волосся, але терпіти не міг, коли з нього глузують — навіть напівголомозий миршавий французик, якому не судилося дожити до наступного Різдва.

Але, як і у випадку з будь-якою найбруднішою роботою, найважче тут — просто почати. Двигунові байдуже, користаєтеся ви ключем чи корбою; щойно ви його запустите, він працюватиме рівнесенько, хай там чим ви орудували. Отак і в мене вчора було. Спершу

1 ... 72 73 74 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелена миля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелена миля"