Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Зелена миля 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелена миля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зелена миля" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 118
Перейти на сторінку:
слова виходили маленькими уривками фраз, потім цілими реченнями, а далі полилися потоком. Я виявив, що писання — це особлива й доволі лячна форма пригадування. У ньому є якась невідчепність, майже схожа на зґвалтування. Може, в мене просто таке відчуття, бо я став дуже старою людиною (і це сталося без моєї участі, як мені часом здається), але навряд. Я думаю, що поєднання олівця й пам’яті породжує якусь практичну магію. А магія небезпечна. Як людина, що знала Джона Коффі й бачила, що він може робити — з мишами і людьми, — я відчуваю за собою повне право таке казати.

Магія небезпечна.

У кожному разі, я вчора цілий день писав. Слова просто лилися з мене потоком, сонячна кімната цього уславленого притулку для старих зникла, а замість неї з’явилася комора в кінці Зеленої милі, де так багато моїх важких дітей утихомирювалися востаннє, а ще виникло підніжжя сходів, звідки відкривався шлях у тунель під дорогою. Саме там ми з Діном, Гаррі та Бруталом приперли до стінки Персі Ветмора над задимленим тілом Едуарда Делакруа й змусили Персі знову пообіцяти, що він подасть заяву на переведення до Браяр-Ріджа, лікарні для душевнохворих.

У сонячній кімнаті завжди витає аромат свіжих квітів, але вчора опівдні я відчував тільки згубний сморід смаженої плоті мерця. Звук газонокосарки, якою підстригали траву внизу, віддалився, а його заступило порожнисте ляпання води, що поволі просочувалася крізь вигнутий дах тунелю. Подорож тривала. Я повернувся назад у 1932 рік, душею й розумом, якщо не тілом.

Я пропустив обід, писав до четвертої чи десь так, а коли нарешті поклав олівець, рука боліла. Неквапом пройшовся до кінця коридору другого поверху. Там є вікно, яке виходить на стоянку для автівок працівників. Бред Долан, санітар, який нагадує мені Персі, — той, що аж занадто цікавиться тим, куди я ходжу і що роблю на своїх прогулянках, — їздить на старому «шевроле» з наклейкою «Я БАЧИВ БОГА, ЙОГО ЗВАТИ НЬЮТ» на бампері. Машини не було; Бредова зміна закінчилася, і він забрався в той невідомий закуток, який зве домом. Уявляю автотрейлер «Ейрстрім» з плакатами з «Гастлера»[64], приклеєними скотчем до стін, і бляшанками з-під пива «Діксі» по кутках.

Я вийшов через кухню, де кухарі вже заходилися коло вечері.

— Містере Еджкомб, а що то у вас у пакеті? — поцікавився Нортон.

— Порожня пляшка, — відповів я. — Там у лісі фонтан молодості знайшов. Шкандибаю туди щодня десь о цій порі й трохи набираю. А перед сном п’ю. Добре питво, скажу я вам.

— Може, воно вас і молодить, — сказав Джордж, інший кухар, — але з вашого вигляду так ні хріна не скажеш…

Ми всі трохи посміялися, і я вийшов. А вже надворі повсякчас ловив себе на тому, що озираюся через плече, шукаючи поглядом Долана, хоч його машини й не було. Я обізвав себе телепнем за те, що дозволив йому так себе залякати, і перетнув поле для крокету. За ним був занехаяний тренувальний майданчик для гольфа, що має значно привабливіший вигляд у брошурах «Сосон Джорджії», а далі відкривається стежка, яка звивається в невеличкий гайок на схід від притулку. Далі на цій стежці є дві старі повітки, й жодну з них сьогодні вже не використовують. У другу, що стоїть близько до кам’яної стіни, яка відділяє територію «Сосон Джорджії» від джорджійського шосе № 47, я зайшов і трохи там усередині затримався.

Того вечора я добре попоїв, трохи подивився телевізор і рано пішов спати. Багацько було ночей, коли я прокидався і плентався донизу, в кімнату з телевізором, де дивився старі кіна по «Америкен Муві Ченел». Але не минулої ночі — минулої ночі я спав, як убитий, і не мав жодних снів, що переслідували мене, відколи я почав свої авантюристські мандри теренами літератури. Уся та писанина, мабуть, виснажила мене; я вже, знаєте, не такий молоденький, як колись.

Коли ж прокинувся й побачив, що латка сонця, яка о шостій ранку зазвичай лежить на підлозі, перемістилася аж у ноги мого ліжка, я поспіхом викотився з нього, такий стривожений, що майже не помітив спалаху артритного болю в колінах і щиколотках. Щонайшвидше вдягнувся й поквапився коридором до вікна, яке виходить на паркувальний майданчик для персоналу, сподіваючись, що місце, на якому Долан ставить свій «шевроле», буде досі порожнім. Інколи він спізнювався на цілих півгодини…

Не пощастило. Машина була на місці, іржаво поблискувала в променях ранішнього сонця. Тому що цими днями в містера Долана з’явилася причина приїжджати вчасно, чи не так? Так. Старий Полик Еджкомб кудись лазить рано-вранці, старий Полик Еджкомб щось там мудрує, і містер Бред Долан має намір з’ясувати, що саме. «Що ти там робиш, Полику? Відповідай». Імовірно, він уже мене виглядав. Найрозумніше було б залишатися в будинку… от тільки я не міг.

— Поле?

Я так рвучко розвернувся, що ледь не впав. Але то була моя подруга Елейн. Її очі розширилися, і вона виставила вперед руки, наче хотіла мене підхопити. На щастя для неї, я втримав рівновагу; у Елейн жахливий артрит, я б її навпіл переломив, як суху гіллячку, якби впав на її руки. Романтика не вмирає, коли перетинаєш кордон того дивного краю, що лежить за межею вісімдесяти років, але про всі ті нісенітниці з «Віднесених вітром» можете забути.

— Вибач, — мовила вона. — Я не хотіла тебе налякати.

— Та нічого, — кволо всміхнувся я до неї, — це будить краще, ніж холодна вода в обличчя. Треба тебе найняти, аби щоранку таке робила.

— Ти дивився, чи там його машина, так? Машина Долана.

Обманювати її сенсу не було, тому я кивнув.

— Хотів би я бути впевненим, що він у західному крилі. Мені б вийти ненадовго, але я не хочу, щоб він мене побачив.

Елейн усміхнулася — примарою тієї пустотливої усмішки шалапутного дівчиська, яким колись була.

— Усюди пхає свого носа, негідник, правда?

— Так.

— У західному крилі його нема. Я вже була на сніданку, соньку, і можу тобі сказати, де він, бо підглядала. Він на кухні.

Я розгублено подивився на неї. Я знав, що Долан допитливий, але щоб настільки…

— А ти не можеш відкласти ранкову прогулянку? — спитала Елейн.

Я задумався.

— Та, мабуть, міг би, але…

— Не слід.

— Так. Не слід.

«А зараз, — подумав я, — вона спитає, куди я ходжу і що такого збіса важливого там у лісі роблю».

Та вона не спитала. Тільки ще раз обдарувала мене тією пустотливою усмішкою. Вона здавалася дивною й абсолютно чудесною на її

1 ... 73 74 75 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелена миля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелена миля"