Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

У випадку ж із операційною санітаркою Люсею — молоденькою дівчиною, котрій не пощастило бути третьою у списку жертв монстра лікарняних підземель, все відбулося за тією самою схемою. Напередодні Штунда увірвався мало не до операційної з відром помиїв, не розрахувавши дози алкоголю у компанії свого наставника Пилиповича. Усе ставало на місця. Незрозумілим залишався тільки спосіб, за допомогою якого той, кому справді бракувало розуму, умів ділити себе навпіл. Пересувався навкарачки? У такий спосіб швидко не побіжиш. А куртка синього кольору, довга й груба? Де її сховати? Усе ретельно обшукували, а в Штунди, крім відра для помиїв, нічого не знайшли. Думка, що все це лише вибрики власної уяви, не сприяла гарному настроєві, а очікування вистави за участі вищого начальства взагалі дратувало.

У ці самі хвилини Вересюк відверто вагався, стоячи перед дверима квартири Журбенків. Зрештою таки постукав.

Колишній анестезіолог завжди радів появі колег. От і зараз, хоч і здивувався ранньому візитові, швидко зарухався, і на плиті весело засвистів чайник, а в кімнаті вже завантажувався комп’ютер. Гість нетерпляче крутився навколо.

— Мені б краще кави. Година ще рання…

— А як вам вдалося вискочити? — дивувався Журбенко. — Відгул маєте?

— Ні, — посміхнувся Вересюк. — У лікарні рейвах неабиякий. Голова обласної адміністрації з медичним начальством до нас пожалували. Ну, наші поїхали зустрічати, потім якусь амбулаторію показувати. Кому я там потрібен у такий момент? А побачитися хотілося. Деякі думки визріли.

— Цікаво, — сторожко пробурмотів господар, дістаючи цукор. — Невже готові співпрацювати?

— Як вам сказати… — засумнівався Вересюк. — Навряд чи я чимось зможу бути вам корисним, Юрію Васильовичу. Я справді не маю жодного зошита від Фабіровського. Готовий заприсягтися. Я навіть переглянув про всяк випадок усі папери в кабінеті. Але потребую вашої допомоги, тому зі свого боку готовий на будь-яку співпрацю.

Флешку швидко вставили у відповідний отвір, і на моніторі з’явилися зображення двох чоловіків разом та поодинці, позашляховик «Міцубіші», на якому можна було прочитати номерні знаки. Усе це супроводжувалося коментарями.

— Я пробивав через даішника знайомого, — розповідав Вересюк. — Машина належить Дудрі Сергію Петровичу, але жоден з цих двох не схожий на нього. Отже, їздять по довіреності. А хто вони, який в них інтерес до Нижнього Роздолу, чим їм не догодив Костогриз — поки що незрозуміло.

Поки пили каву, Журбенко слухав розповідь про Ольгу і робив нотатки у комп’ютері. Потім якийсь час обмірковував почуте і врешті запитав:

— А чому з оцим усім ви вирішили звернутися саме до мене?

— Ну… — розгубився гість. — Ви розумна людина, маєте вільний час і гарні аналітичні здібності.

— Ваші, гадаю, не гірші, — парирував Журбенко.

— Але саме у вас утворився такий собі «центр», — наполягав Вересюк. — Усі про це знають. Ви допомагаєте хлопцям вести пошукову діяльність. А усе це, як на мене, крутиться навколо одного й того самого. Кому потрібна якась там районна лікарня і її головний лікар? Це збитковий державний заклад, який ледве животіє. І ось раптом така увага… Причина, гадаю, лише одна — стара монастирська будівля, у якій ми працюємо. Це може бути єдиним джерелом інтересу для всіх. І цих двох так само.

— А у вас який інтерес? — безапеляційно запитав Журбенко.

— А мій інтерес полягає в тому, щоб допомогти жінці, яка мені не байдужа. У скарби я не вірю, проте готовий допомагати зі свого боку усим, чим тільки можу.

— Не знаю, що й сказати, — замислився інвалід. — Треба думати. Дайте мені трохи часу аби зорієнтуватися. А тоді поговоримо.

Атмосфера скидалася на святкову, проте ще багато чого бракувало. Повітря аж бриніло від загальної нервозності. Ганна Романівна терла пухівкою з майже порожньої пудрениці обличчя, яке зараз пашіло незрівняно більше, аніж у ті моменти, коли про неї несподівано згадував чоловік. Рясний піт одразу вкривав її скроні, щойно Алінка починала укотре читати вірша.

— Отут про любов до України з більшим наголосом, — наставляла вчителька, поправляючи вінок на голові дівчини. — Господи, хоч би забралися швидше к бісовій матері…

Останнє вона тихо бурмотіла собі під ніс.

Голова сільради носився, немов заведений, і все ніяк не міг вирішити, чи правильно визначив місце проведення основного заходу, адже до останнього вагався — школа чи медпункт? Школі будуть дарувати комп’ютера. А для медпункта призначалася лише якась дрібниця. Проте у школі дах валиться, а на амбулаторії того року таки перекрили, бо менша площа. Можливо, як побачить той дах дірявий, то щось і дасть? Принаймні, пообіцяє. А «дати» вже можуть свої, районні начальники, за те що показав неподобство. Схоже, рішення невірне, та міняти вже пізно. Ще й біля медпункта ясен на хату Держилихи як впав, так і лежить. Чорти б його забрали — і вибори, і ясен, і все на світі…

Поява ескорту викликала трепет в рядах мешканців Дилова. Народ плескав у долоні, вітаючи високих гостей. У супроводі вірного Миколи, а також начальника обласного управління медицини, голова обладміністрації наближався до шкільних дверей, посміхаючись на всі боки. Добре, що звідти хоч не видно проваленого даху.

— Ну, не спи… — підштовхнув голова Ганну Романівну, яка востаннє припудрювала щоки, намагаючись не зачепити вій.

— Алінко, Алінко… — зашепотіла вона. — Три кроки вперед, як ми домовлялися, тримай миску і починай читати, тільки виразно!

Та дівчина встигла зробити лише один крок. Не знати звідки несподівано виринув Дмитрик. Штани на ньому ледве сягали шкарпеток, піджак обтягував груди, а рожева у горохи краватка звисала нижче криво застібнутої ширинки. В полив’яній мисці нагромаджувалися пиріжки, за якими досі плакали кури баби Микитівни. Від несподіванки всі завмерли. Можновладець з подивом вирячився на дрес-код представника місцевої спільноти, а хлопець сміливо підійшов і промовив, щиро посміхаючись:

— Шановний олігарху з області! Вітаємо у нашому селі і дуже раді, що ви приїхали! І з’їжте, будь ласка, пиріжка, бо їх спекли для вас.

Поважним гостям нічого не залишалося, як силувано засміятися і поплескати у долоні. Першою отямилася вчителька і, проштовхавшись через натовп, намірилася схопити це диво і відтягти куди подалі від гріха. Та було пізно. Нахиливишись, слуга народу взяв Дмитрика за лікоть і погладивши по голові, запитав:

— Як тебе звати, хлопчику?

— Дмитро, — відповів той і додав: Масула. Беріть!

Це було справою честі. Взявши двома пальцями пиріжок, ніяково посміхаючись, Моцур відкусив з усієї сили, мало не поламавши зуби. У роті після триденного перепою пересохло і прожувати