Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Віта розчинилась із його обіймів і Арсен був злим до сказу, очі палали, тіло напружилось, а ікла видовжились так, що стали схожими на вовчі. Він дивився на чоловіка навпроти і уявляв, як вирве йому серце, а тоді дивитиметься у очі, поки той не помре.
Він метнувся до нього і… не відчув страху, лише лють і таке ж, як у нього, всеохоплююче бажання вбити. Цей жалюгідний смертний чоловік хотів його жінку і був ладен на все, навіть проігнорувати інстинкт виживання.
Арсен заспокоївся. Він не вб’є його сьогодні. Капітан Кириленко стане найсильнішим козирем у боротьбі за Віту і він використає його з розумом.
– Вона моя.
Арсен бачив, як миттєво напружився Кириленко, готовий кинутись на нього і зник. Йому треба все добре зважити та підготуватись.
Кімната у готелі здавалась тісною, стіни тиснули і важко дихалось, відбувалось щось незрозуміле. Арсен подивився на свої руки. Кінчики пальців поколювало і це відчуття швидко охопило все тіло, шкіра пашіла, пекли очі і, здавалось, навіть волосся ворушиться.
Арсен підійшов до шафи-купе і перемістив дверку, відкриваючи дзеркало. Він подивився на себе і завмер, переставши дихати – востаннє Арсен бачив себе таким у ніч перед перетворенням, тільки тепер все відбувалось навпаки. Тоді він бачив, як сивіє волосся, тьмяніє колір очей і життя повільно витікає з тіла. Тоді він був певен, що помре до ранку…
Але зараз він захоплено спостерігав, як його тіло оновлюється, швидко темніє волосся, очі повільно, аж занадто повільно, але повертають колір, а м’язи напинають тонку сорочки. Він став собою і все завдяки Віті, її крові…
Арсен повільно видихнув, закрив очі і спробував згадати, яка Віта на смак. Йому вдалось миттєво: свіжа, солодка, пряна – неймовірне і божественне поєднання. І така неймовірна сила… Арсен чітко розумів, що якась деталь ковзає повз його увагу, щось дуже важливе має бути у його пам’яті…
Він заплющив очі і спробував знайти це, натомість знов згадав їх поцілунок і те, що вона була готовою прийняти його. Лише мить, щоб побачити її усмішку у відповідь, а тоді забрати у готель… або в один з найближчих його будинків, де нікого нема і ніхто не завадить. І чому він не згадав про нього раніше? Може, якби він жив там хоч трохи, то знав би, чи дім готовий для гостей. Для них двох…
… якби не з’явився Кириленко. А у нього талант бути там, де не треба.
Арсен почав глибоко дихати, щоб заспокоїтись і знайти Віту, але роздратувався ще більше, він відчував її запах на своєму одязі, на шкірі, в роті. Наскільки потужним буде її смак, якщо бути в ній і пити з вени?
Енергія у ньому шаленіла, а бажання було таким нестерпним, що позбавляло здатності думати і зосереджуватись. Він прагнув знов тримати її у обіймах, вдихати її аромат, насолоджуватись її смаком, чути її зітхання…
– Де ти?
І кров озвалась, завирувала – він знав, що Віта у безпеці. До вечора вона буде там, де зараз знаходиться. Хай вона думає, що сховалась, що закрилась, заблокувала зв’язок, але її кров у ньому, вона віддала цю краплю сама і стала для нього полюсом. Він може переміститись до неї просто зараз і забрати. Але Віті потрібен час і він згоден почекати ще трохи. Вона має прийти сама.
– Ти що, аристократ?.. Воно і видно…
Чому він згадав про це? Ах так, його вигляд, занадто класичний та нудний, бездоганний, страшенно дорогий костюм, ще дорожча сорочка, пошите на замовлення взуття, гладко зачесане волосся і абсолютна байдужість до всього. Арсен був таким останні двісті років. Зараз це здавалось смішним та неправильним, весь час мода стрімко змінювалась, було стільки нового та цікавого, а він наче навмисно вибрав те, що завжди виділяло його серед інших – нудна, надута, дорога класика. Але сьогодні він знов став собою і одяг повинен відповідати його вигляду та настрою.
Арсен потягнувся до Віти, але вона не відчула його дотику. Віта згадувала і плакала. Арсен знав цей стан напівсну, напівреальності, остаточне прощання із людськістю. А, отже, у нього достатньо часу, щоб змінити імідж.
Повернувшись у готель Арсен все ще був під враженням змін і не зразу помітив, що менеджер намагається привернути його увагу.
– Пане Арсенію…
– Так, слухаю.
– До вас приходив журналіст із обласної газети, казав, що ви домовлялись про інтерв’ю. Але ви не попереджали, що чекаєте гостя…
Арсен усміхнувся хлопцеві і побачив, як той полегшено зітхнув.
– Вибачте, що не попередив, я зовсім забув. Якщо він повернеться пропустіть.
– Вам повідомити?
– Ні, не треба. Я весь час буду у номері.