Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історії про людей і тварин, Міленко Ергович 📚 - Українською

Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історії про людей і тварин" автора Міленко Ергович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 80
Перейти на сторінку:
Якимось дивом той звук долинув до горішнього й долішнього кварталів, та далі, через Дрину і Саву, аж до Румелії та Стамбула, і до Московії, і ще далі, в безіменні землі. Ніхто не знає, як було Сичанові-паші чути той звук і як воно взагалі батькові, коли пес у нього на очах убиває сина.

Коли через півроку повернувся, жінці сказав, що Арслан помер від тяжкої хвороби, з якої дитину смерть урятувала. Вона йому повірила і збожеволіла. Але в містечку завжди були такі, що думали, ніби Сичан-паша власного сина вбив. Завів його в гори та й забив, бо не міг стерпіти, що той такий тонкий, аж читати крізь нього можна. Ті, що так думали, ніколи не казали про це вголос. Знали, що рано чи пізно доведеться і їм зі своєю хворобою йти до Сичана-паші. Однак, не було жодного, хто б подумав, що це пес убив хлопчика і що батькові потім забракло духу з ним розлучитися, тому він і далі тримав його при собі та пишався ним, як люди завжди пишаються карабашем.

Але Сичан-паша старівся, лице його вкривалося зморшками, його зморшки креслили шлях, що веде у гори, через один ліс і через другий, на гору, вниз і на іншу гору знову, аж до потоку між трьох сосен, до місця, на якому карабаш зі спини підійшов до Арслана і забрав у нього життя. Кожна стежка, якою треба пройти, видніла у зморшках на обличчі Сичана-паші, тож кожен міг піти в гори, прямо до місця, де він поховав сина. Люди ходили, і кожному, хто пішов, потім уві сні з'являвся Арслан і розповідав, як усе було. Одні від того божеволіли, інші затаювали зло, а треті стрімголов бігли геть, шукаючи когось іншого, хто позбавлятиме хвороб. Так Сичан-паша залишився сам із карабашем, і дарма, що мав по собі сім тисяч чотириста двадцять вісім душ, які мали би пам'ятати, і п'ятсот дев'яносто чотири мисливські собаки, якщо всім було просто легше забути його. Так воно врешті й сталося: нічого про нього не відомо, через те усе довелося вигадувати. Залишився по Сичан-паші тільки звичай, за яким деякі собаки після господаря помирають разом з невисловленою таємницею, що була між ними.

Останні лови Беглул-бега Ковчо

Ідучи на полювання, Беглул-бег Ковчо вдягав штани із зеленого сукна, що їх за рік перед падінням імперії привіз із Відня, а згори якийсь сюртук, незрозуміло, чи то міський, чи військовий, і на голову — те, що тутешніх бегів найбільше дратувало й ганьбило, малесенький французький капелюшок, який Мурадіф Гальваджія називав жіночим у надії, що хтось підстаркуватому Беглул-бегові його слова перекаже. Та позаяк часи змінилися і світ перевернувся догори дриґом, не було жодного, хто наважився б сказати бегові, та ще й такому, чиїх предків віддавна половину Черника[111] була, що він з-під носа в якоїсь віденської дамочки вихопив капелюшка і нап'яв на свою голову.

У піввуха і здаля, доки прощався з Есмою-ханум і кликав хорта, дочув Беглул-бег, що Гальваджія говорить про його капелюх і як підбурює людей, включно з тими, з чиїми дідами він приятелював, і тими, кого захищав од влади і від військових коли треба і коли не треба, і тими, що місяць тому не наважувалися йому в очі глянути. Зараз посміхаються і витріщаються на нього та його постарілого хорта так, як у місяці після падіння імперії кяфірський люд позирав на міську мечеть, перш ніж однієї серпневої ночі, проти Аліджуна[112], спробували її підпалити. Він її власноруч гасив, доки цей самий хорт усе крутився довкола нього, боячись, щоб його господар не впав у вогонь. Невдовзі надійшли німці, десятеро в уніформах, і кожен говорив нашою мовою, казали, що то хорвати із Заґреба та Вараждина, і ті молоді відчайдухи швидко загасили стіну мечеті, що зайнялася. Питали його, чи знає, хто би то міг зробити, готові заарештувати ту погань, та Беглул-бег не назвав їм імені, хоч і знав. Казав тільки, що це хтось із тих, які ціле життя, з діда-батька на тутешній мінарет знизу вгору дивилися, а тепер хочуть подивитися згори вниз, такі вже часи настали. Тут нічим не зарадиш, людей не можна зробити людьми, якщо самі не хочуть. Радше цей хорт в нього стане людиною, ніж вилюдніють ті, кого Бог людьми створив.

І от, поки Беглул-бег заряджав свої рушниці, уважно й ретельно, ніби по драконах із них стрілятиме, а не по перепілках і фазанах, хорт сідав біля нього, піднімав голову, вуха нашорошував і дивився на Гальваджію і молодих бегів, яких той Гальваджія з пантелику збивав. Бач, підсміюються і штурхають один одного ліктем у ребра, і кожен з них радо підколов би старого, думаючи, яка ж велика слава спіткає того, хто першим вголос покепкує з Беглул-бега та його капелюха. Пробували й зупинялися, як той молодий пес, що боїться вперше зайти у потічок, і все витанцьовує і приміряється на березі, як би його налякати, щоб потік повернув собі, щоб подався і втік від молодшого й сильнішого. А Беглул-бега все це розважало, і молодий пес при потоці, і те безріддя, що вічно пхається наперед, і та дітвора, що вже й не знає, як це — бегом бути, тільки регоче з його капелюха, бо ж у нього Гальваджія пальцем тицьнув.

Хорт не поворухнувся й тоді, як з великої чорної клітки, що стояла в кінному екіпажі, повибігали їхні пси і зчинили небачений галас і рейвах. У часи Беглул-бега навіть пси так не поводились, вони чемно гуртувалися біля господаря і чекали наказів. Завжди різниця між бегівськими собаками і всіма іншими була такою ж очевидною, як між мисливськими псами й селюцькими собацюрами, які цілими ночами брешуть, а кусають лише потайки, у пітьмі, та ще й підступно, зі спини, не знаєш навіть, що за пес тебе вкусив, і потому, як проживеш ціле життя між такими псиськами, думаєш уже, що кусають не вони, кусає земля, яка таке родить. А тепер, бачиш, навіть ті, кого беруть на лови — такі ж селюцькі псиська, гавкотять, брешуть, крутяться в тебе під ногами, зубами клацають і дивляться — так би й вкусили вже. Усі однакові, усі рівні. Усі мають однакові права, ніхто вже не розуміє, хто кому господар, а хто кому слуга. По собаках завжди найкраще видно, які між людьми взаємини. Розумна влада могла б не засилати до ворога шпигунів,

1 ... 72 73 74 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історії про людей і тварин, Міленко Ергович», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Історії про людей і тварин, Міленко Ергович» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"