Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Нарешті, - радіє Марія своїй свободі.

- Я думала, що вони нас вже ніколи не відпустять, - каже Світлана.

- Я теж йду додому. Мене Андрій проведе.

- Па-па.

- Па-па.

- Фу, страшне! - позіхаючи.

- Причепилися, як ті реп'яхи.

- Я йду двері відчиню. Ти тут постій.

Через кілька хвилин відчиняються двері.

- Заходь.

- Мені так спати хочеться.

- Мені теж. Я більше туди ніколи не піду. Чому?

- Вони так матюкаються, аж неприємно.

- О, ліжко! - падаючи на нього з розгону. - Як добре!

- Чудово! Згоджується Марійка, лягаючи з другого боку ліжка.

- Прив'язалися на нашу голову!

- Добре, що дідо спить.

- Він якби побачив, то б оскаженів.

- А хто той хлопець, що до мене пристав?

- Ти що не знаєш?

- Ні.

- Це Маруськін брат...

- Хіба?

- Володя.

- Я собі стою, тремчу, а він мене обгорнув курткою. Зразу я щось недодула, що він до мене чіпається.

- Ну, ти даєш!

- У! - злітає з вуст Марії. - Скільки комарів!

- Де?

- На стелі, - показуючи рукою, - І там є, і ще там.

- Боже! Звідки їх стільки взялось.

- Треба швабру брати і їх бити.

Не швидко заснули цієї ночі дівчата. Різні думки лізли до голови, мішались із спогадами і не давали хвилиночку спокою. Світлана згадувала свого коханого, що не так давно з'явився в її житті і без котрого вона не могла уже уявити собі своє життя. Марійка думала теж про хлопця, хоч і не про коханого, пригадувала ті слова, що він їй казав, знову і знову. Вона виправдовувалась перед собою і говорила, що іншого просто не могла сказати; їй було соромно за свої слова і за те, як вона повелася негарно із своїм другом, котрий хотів бути їй більше аніж просто друг.

У той вечір Руслан попрощався із хлопцями, зайшов до будинку. Марійка теж уже ногою стояла на порозі, коли її Іван зупинив.

- Почекай, Марійко. Мені треба тобі щось сказати.

- Кажи.

- Ідем геть, - сказав Ігор Іванові, хвилюючись.

- Зачекай, - звільняючись від його руки.

- Ти будеш дурним, якщо скажеш.

- Що таке? Довго ще чекати? Кажи, що хотів.

- Не треба, пішли геть, поки не пізно, - вмовляв Івана Ігор.

- Я хочу з тобою ходити, - промовив він, набравшись сміливості і дивлячись на неї із ще жевріючою надією.

Лице дівчини трохи зблідло, хоч це не дуже було помітно. Вона вагалася, оскільки не сподівалася такого почути.

- А я не хочу! - грубо відповіла вона.

- То пішла ти! - відповів їй на відмову ображений юнак.

Марія зачинила двері і пішла спати.

Хтозна чи зміг заснути тієї ночі Іван, може, і Марії теж було нелегко на серці, хоча, звісно, й не так, як йому.

- Ось, дивіться, що я привезла, - каже Геня, розгортаючи коробку.

- Циплята, - здивовано дівчата.

- Це - бройлери. Це гарні курочки. Ми з Таньою ходили на базар. Вона мені усе там показувала. Купили ми цих курочок і пішли додому.

- Хіба не можна було швидше приїхати? - питає Марійка.

- Поїзда не було.

- Так довго?

- Вони щось лагодили колію... - Дивіться, що мені Таня дала. Повно різних тряпок, - випихаючи усе з сумки.

- Це з гумонітарки?

- Але зовсім не смердить.

- Звідки це в них?

- Таня колись продавала на базарі.

- Яка майка гарна! - каже Марія. - Я про таку завжди мріяла. Все, це буде моя.

- Я щось нічого гарного не можу знайти, - перебираючись в лахах, сердиться Світлана.

- Шорти! Які гарні!

- Вони, здається, будуть на тебе маленькі.

- А може й ні. Треба поміряти. Я зараз вернуся. - Виходить, беручи з стіни ключ.

- Ну, як тут дідо? Не кричав на вас?

- Та кричав звісно. Хіба він може без цього?

- А ти коли приїхала?

- У вівторок.

- Приїхала, а баби нема. Думаєш - ото бабу маю, лишила всіх й відпочивати поїхала.