Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Лис та інші детективні історії. 📚 - Українською

Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лис та інші детективні історії." автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 85
Перейти на сторінку:
що людина після денних трудів прилягла перепочити. Ліхтарик вихопив з напівсутіні ослінчик із садовим інструментом: пилка, секатор, ізоляційна стрічка. На траві лежала перекинута банка з садовим варом. Далі — кривий ніж із засохлою кров'ю. За виноградними шпалерами Баранов знайшов зібгану ковдру. Після кількох фотоспалахів труп перевернули — на шиї запеклася широка рана. «Сонна артерія», — сказав хтось. «Швидка» ще не прибула. Надворі сутеніло, оглядати ймовірні сліди на стерні не було рації.

Я подався до жінки, чий силует тьмаво білів на тлі хвіртки. Вона стояла осібно від гурту сусідів, нерухома, боязка, здавалася чужою в цьому саду.

— Не живий? — пригнічено спитала, не глянувши на мене.

Я кивнув, придивився до неї збоку: груди часто і високо підіймалися, а долоні ззаду нервово терли дошку. Жінка була в довгому строкатому халаті-кімоно, мала акуратну зачіску. Від неї точилися тонкі парфуми.

— Що з ним? — змучено запитала, підвівши на мене великі вологі очі. Вони скляно, нерухомо блищали напроти ліхтаря.

— Гадаю, вам краще знати.

Жінка захитала головою, замислилась, знову захитала, геть як вередлива дитина, коли не згоджується з чимось.

— Це ж ви зателефонували нам: «Мого чоловіка вбили»…

— Я побачила кров на ножі.

— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.

— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…

Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…

Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.

— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.

Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:

— Він дуже дбав про свою зовнішність…

«Ще б пак, — подумав я. — Біля такої квітучої лялі… Попервах сам прийняв її за доньку вбитого».

— …Не лягав без вітамінних масок на обличчі. Ходив до приватного масажиста. А коли знімався, то просив фотографа заретушовувати зморшки. Він так хотів мені подо… виглядати молодим. Бідолашний Андрій.

Здавалося, що вона тужиться на сльози, а сліз немає.

— Між вами була значна різниця в роках, — сказав я, щоб сказати щось.

— Велика, Андрій був другом мого батька, і, коли тато помер від раку, став допомагати нам з матір'ю. А одного прекрасного дня попросив моєї руки. Хіба могли ми відмовити — Андрій так багато зробив для нас. Я ще не була повнолітньою, але він усе залагодив, і ми побралися.

В напівмороці темні очниці жінки злилися з темними очима. Що коїться в них? Ось вона похапливо запалює, підводиться й розчиняє вікно. В саду — собачий ґвалт. Її підборіддя здригається від досади.

— Ох, ці пси…

— Звідки вони? Чиї?

— Нічийні, здичавілі. З пустиря набігають і шастають по городах, шукають щось поїсти… А колись, напевно, вони були милими смішними цуценятами. Поки не набридли господарям…

Говорить, а дим синюватими клубками стікає з її губів. Гордий, владний профіль завмер на тлі коричневої портьєри.

«Ця могла вбити, могла», — відмічаю подумки.

— Де була вечірка, Марто Василівно?

— Що? A-а, вечоринка… В барі «Веселка». В колеги іменини, посиділи трохи.

— До котрої години ви пригощалися?

— До сьомої приблизно.

— А потім?

— Потім? Потім я вирішила трішки прогулятися.

«Звичайно, щось ліпше годі й придумати», — міркую собі.

— Тож додому прийшли по дев'ятій. І одразу помітили: щось негаразд?

— Одразу. Андрій настільки пунктуальний у звичках, що сусіди звіряють за ним годинники. О дев'ятій він уже вкладається й читає на сон грядущий Діккенса. А коли я прийшла, в нього не світилось, диван застелений. У коридорі на гачку немає робочого фартуха… От я й побігла в сад — що він мав би там ще робити?

— Коли ви побачили труп, що подумали в першу секунду?

— Подумала, що він наклав на себе руки.

— Хіба у вашого чоловіка були для цього якісь причини?

— Причини? В кожного вони знайдуться, якщо добре пошукати.

«Таки правда. Ось і Сартр зауважував, що людина відрізняється від тварини тим, що може покінчити життя самогубством…. І ця дамочка, схоже, намагається звести все до самогубства. Тільки воно ніяк не танцює — ніж лежав за три метри від трупа».

— …Так я подумала одразу. Але тої ж миті збагнула, що не може, не може Андрій вчинити з собою таке… Та й ніж лежав від нього досить далеко.

«Гм, з нею не знудьгуєшся».

— Хто ваші найближчі сусіди, Марто Василівно?

— Ліворуч живе старий професор з дружиною. Дітей не мають, як і ми.

— В яких стосунках був з ними ваш чоловік?

— Які стосунки? «Добридень — добридень». Хоча вони майже ровесники, але різні люди. Той зациклений на історії, мій — на бджолах. Андрій був замкнутою людиною, його цікавили тільки дві речі: власна персона і власний сад. Те, що відбувалося поза межами цього, його не обходило.

«Шкода, що його вже немає. Я б залюбки поцікавився, як це йому вдавалося».

— А з другого боку хто мешкає?

— Пенсіонерка, вдовиця.

— Сама?

— Сама, — жінка насупила брови й неохоче додала. — Студент квартирує в неї.

— Спілкувався з вашим чоловіком?

— Ні. Що між ними могло бути спільного? — роздратовано відповіла.

— А між вами?

— Не розумію, — стрельнула очима.

— Між вами й студентом було щось спільне?

— Хто вам таке сказав?! — зойкнула обурено.

— Ніхто, — миролюбно відповів я, а сам подумав: «Ти, голубко, сказала, ти. Своїми очима… Втім, ці очі владні збити з пантелику не тільки жовторотого, голодного на любов студента…»

Увійшли Баранов і Гайович, відкликали мене в передпокій. Облизуючи запилені губи, Баранов упівголоса доповів:

— Сусіди стверджують, що цілий день він порався у дворі і в саду. Зрештою, це його щоденні заняття, коли погідно. Нічого підозрілого вони не помітили. Ніхто, здається, не приходив сьогодні до Сливаків. Навіть більше, ніхто з місцевих не бачив, коли повернулася з роботи вона, — оперативник таємниче кивнув на двері, за якими залишилася жінка. — Автобус сюди їздить рідко, якби вона добиралася на ньому, хтось із пасажирів обов'язково помітив би. Околиця — як село, всі один одного знають. Ось такі пиріжки з кошенятами.

— А

1 ... 72 73 74 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лис та інші детективні історії.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лис та інші детективні історії."