Читати книгу - "Кінець зміни"

Ходжес підіймає «заппіт» з підлоги.

— Я його вмикати не буду! — різко каже Холлі.

— Не будеш. А я от вчора ввечері ввімкнув, і, знаєте, не було там синіх спалахів, і рибки рожеві на цифри не перетворювалися, хоч пальці об них оббий. І мелодія зараз не така. Не те що геть інакша, але не така.

Холлі в лад співає:

— Де море, де море красиве, ми будем з тобою щасливі… Мені це мама співала, коли я була маленька.

Джером дивиться на неї більш напружено, ніж вона може витримати, і вона відводить очі, стривожена.

— Що? Що таке?

— Там були слова, — розповідає Джером, — тільки не такі.

Ходжес слів не чув, чув тільки мелодію, але нічого не каже. Холлі питає Джерома, чи може він пригадати ті слова.

У Джерома музичний слух не такий тонкий, як у Холлі, але з його співу зрозуміло, що він чув ту саму мелодію:

— Засни, засинай, будь щасливий, хай сон тобі сниться красивий… — На тому зупиняється. — Далі не пам’ятаю. Якщо мені це взагалі не здалося…

Холлі каже:

— Тепер ми точно знаємо. Хтось певним чином змінив демо «Риболовлі»

— Напустив туди зарази.

— А це що таке? — не розуміє Ходжес.

Джером киває до Холлі й пояснює:

— Хтось підвантажив у демо приховану програмку, а відео вже було трохи гіпнотичне. Ця програма спала, коли «заппіт» був у Діни, спала й тоді, коли вчора ввечері на неї дивилися ви, Білле, — на щастя для вас, — а потім хтось її запустив.

— Бабіно?

— Чи він, чи ще хтось, коли в поліції правдива версія, що Бабіно загинув.

— Воно могло бути заздалегідь визначене, — каже Джером до Холлі. Потім до Ходжеса: — Ну як будильник.

— Давайте прямо, — намагається розібратися Ходжес. — Ця програма була там увесь час і активізувалася, тільки коли «заппіт» Діни Скотт увімкнувся сьогодні?

— Так, — відказує Холлі. — Можливо, десь працює репітер, як ти гадаєш, Джероме?

— Так. Комп’ютерна програма, яка постійно підсилає оновлення, чекаючи, поки якесь дурбецило — у цьому разі я — увімкне «заппіт» і активує вай-фай.

— І це могло статися з усіма?

— Якщо в них усіх ця прихована програма, то звісно, — відказує Джером.

— Це Брейді влаштував. — Ходжес починає ходити з кутка в куток, його рука тягнеться до боку, наче хоче спіймати біль і не випустити його. — Брейді, сука, Хартсфілд.

— Як? — не розуміє Холлі.

— Не знаю, але іншого пояснення тут не дібрати. Він намагається підірвати «Мінго» під час того концерту. Ми зупиняємо його. Публіку, здебільшого дівчаток, врятовано.

— Це ви врятували, Холлі, — каже Джером.

— Тихо, Джероме. Хай розповідає. — Але по очах Холлі видно, що вона розуміє хід думки Ходжеса.

— Минає шість років. Ці дівчатка, які в 2010 році ходили до молодшої чи середньої школи, тепер у старшій. Може, і в коледжі. «Довколишніх» уже немає, дівчата подорослішали, цікавляться іншою музикою, але отримують пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Безкоштовний ігровий пристрій — а треба лише довести свою присутність на концерті «Довколишніх» того вечора. Ця штука їм, може, й видається старою, як чорно-білий телевізор, але, хай їй чорт, вона ж безкоштовна!

— Так! — каже Холлі. — Брейді вони досі не дають спокою. Це його помста, але не лише їм. Це він мститься тобі, Білле.

І це робить мене відповідальним, суворо думає Ходжес. Тільки от що я можу вдіяти? Що ще може зробити будь-хто з нас? Він збирався бомбити їх.

— Бабіно під іменем Майрона Закіма купив вісімсот таких консолей. Це мав бути він, бо в нього є гроші. У Брейді їх не було, та й Бібліотечний Ел навряд чи міг би викласти навіть двадцять тисяч доларів зі своїх пенсійних заощаджень. Тепер ці пристрої розійшлися по руках. І якщо в них усіх така посилена програма, коли їх вмикати, то вони…

— Чекайте-но, давайте назад, — каже Джером. — Ви серйозно кажете, що в цій фігні замішаний поважний нейрохірург?

— От, власне, це й кажу, авжеж. Твоя сестра впізнала його, і ми вже знаємо, що поважний нейрохірург використовував Брейді Хартсфілда як лабораторного щура.

— Але ж Хартсфілд мертвий, — каже Холлі. — Залишається Бабіно, який теж може бути мертвий.

— Або й ні, — зауважує Ходжес. — У машині була кров, а не тіло. Нічого дивного, що той, хто щось накоїв, міг намагатися інсценувати власну смерть.

— Мені треба дещо перевірити на комп’ютері, — каже Холлі. — Якщо ці безкоштовні «заппіти» сьогодні отримують нову програму, то, можливо… — Вона швидко виходить.

Джером починає:

— Я не розумію, як це все може бути, але…

— Бабіно зможе нам розказати, — закінчує Ходжес. — Якщо він іще живий.

— Так, але зачекайте. Барб казала, що чула якийсь голос, котрий їй казав усяке жахливе. Я голосу ніякого не чув і точно не відчував бажання розпрощатися з життям.

— Може, в тебе імунітет.

— Та ні. Оцей екран мене бере — тобто я поплив. Я чув слова в тій мелодії, і, мені здається, якісь слова є і в синіх спалахах — як двадцять п’ятий кадр. А… голосу не було.

На це може бути багато причин, думає Ходжес, і те, що Джером сам не чув суїцидального голосу, ще не означає, що його не чує більшість дітей, які мають ці безкоштовні пристрої.

— Уявімо, що отой репітер почав подавати сигнали лише чотирнадцять годин тому, — каже Ходжес. — Ми знаємо, що це не могло статися раніше, ніж я увімкнув Дінин «заппіт», бо інакше я б побачив рибок з цифрами й сині спалахи. То виникає питання: чи може програма надходити на пристрій, навіть якщо він вимкнений?

— Ніяк не може, — відповідає Джером. — Треба, щоб був ввімкнений. А коли вже…

— Він діє! — кричить Холлі. — Чортів zeetheend працює!

Джером біжить до її столу в зовнішньому кабінеті. За ним повільніше підходить Ходжес.

Холлі вмикає звук на машині, і офіс «Що впало, те пропало» заповнюється музикою. Цього разу це не «Море красиве», а «Не бійся косаря»[51]. Лунають слова «Сорок тисяч ідуть щодня, сорок тисяч приходять натомість…» — і Ходжес бачить на екрані залу й освітлену свічками і засипану квітами труну. На цьому тлі екраном рухаються в різних напрямках хлопці й дівчата, усміхаються, інколи їхні шляхи перетинаються, інколи зображення блякнуть і розтають. Дехто з них махає руками, дехто показує два пальці — «мир». Під труною пульсують, як серце, написи: