Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Джейні не зводить з нього виразного погляду. На ній губна помада. І підбори.

«А все ж у неї гарні ноги», — відсторонено думає він.

— Нам потрібна ця справа, Поле. І ми маємо остаточно запевнити Андре в тому, що перемога буде за нами.

— У такому разі, гадаю, мені краще витратити час на підготовку до справи, ніж на обід із ним.

Він не дивиться на жінку. Його щелепи міцно стиснені, надаючи йому схожості з упертим віслюком. Увесь тиждень він тримався озлоблено з усіма навколо.

— Візьми Міріам, — пропонує він. — Дівчина заслужила на гарний обід.

— Не думаю, що наш бюджет дозволяє годувати обідами секретарок, коли нам цього заманеться.

— Не бачу жодних перешкод. Та й Лефевру вона може сподобатися. Міріам? Міріам? — він відкидається в кріслі, не зводячи очей із Джейні.

Дівчина зазирає у двері, пережовуючи бутерброд із тунцем.

— Так?

— Хочеш піти замість мене на обід із месьє Лефевром?

— Поле, ми… — Джейні стискає зуби.

Погляд Міріам стрибає між ними двома. Вона квапливо ковтає свій шматок.

— Це дуже добре. Але…

— Але в Міріам є бутерброд. А ще контракти, які їй треба надрукувати. Дякую, Міріам, — вона чекає, доки двері за дівчиною зачиняться, а тоді задумливо стискає губи. — Усе гаразд, Поле?

— Усе пречудово.

— Що ж, — вона не здатна приховати роздратування в голосі. — Бачу, тебе не переконати. З нетерпінням чекаю на твою доповідь у цій справі. Сподіваюся, вона буде ґрунтовною.

Вона встає, затримавшись іще на коротку мить, а потім іде. Він чує, як жінка розмовляє французькою з месьє Лефевром, супроводжуючи його до виходу.

Пол сидить і розсіяно дивиться перед собою.

— Агов, Міріам?

Вона знову з’являється, тримаючи в руці залишок бутерброда.

— Пробач. Це було…

— Усе гаразд, — вона усміхається, закидає до рота ще шматочок хліба і додає щось нерозбірливе. Він не може збагнути, чи чула вона щось із попередньої розмови.

— Були які-небудь дзвінки?

Вона гучно ковтає.

— Лише від голови Музейної асоціації, як я вже казала раніше. Хочете, щоб я їм перетелефонувала від вашого імені?

Його усмішка стримана і скупа — на відміну від виразу його очей.

— Ні, не турбуйся.

Він відпускає її, і, коли двері за дівчиною зачиняються, тихо й глухо зітхає в мовчазній кімнаті.

Лів знімає зі стіни картину. Легко проводить пальцем по рельєфній фарбованій поверхні, відчуваючи окремі штрихи й завитки, зачаровано згадуючи, що їх нанесла рука самого митця. А потім довго дивиться на жінку на полотні. Золочена рама місцями потріскалась, але Лів завжди знаходила в цьому свою чарівність і милувалася контрастом між її старою вбогою оздобою і свіжими, чистими лініями навкруги. Їй подобалося, що «Дівчина, яку ти покинув» — єдина кольорова пляма в кімнаті, старовинна й вишукана, що, наче коштовний камінь, красується в ногах її ліжка.

Ось тільки тепер вона не просто «Дівчина», шматочок історії, жартівливий натяк чоловіка дружині. Тепер вона — жінка відомого митця. Зникла, а може, вбита. Вона — остання пам’ятка про чоловіка в концентраційному таборі. Вона — зникла картина, предмет судового розгляду, майбутній об’єкт розслідувань. Лів не знає, як сприймати цю нову іпостась: знає лише, що вже втратила часточку самої себе. «Картина… була відібрана й перейшла до рук німців».

Андре Лефевр із його тупим агресивним обличчям ледве потурбувався навіть глянути на портрет Софі на фотокопії. А Маккаферті! Щоразу як вона згадує Пола Маккаферті на тій зустрічі в залі нарад, її мозок скипає від гніву. Часом вона відчуває, що просто перегрівається — настільки безжально цей гнів палить її зсередини. Як можна просто взяти й віддати їм Софі?

Лів дістає з коробки під ліжком кросівки для бігу, одягає спортивні штани і, засунувши в кишеню ключ і телефон, виходить на пробіжку.

Вона проминає Френ, яка сидить на перевернутому ящику і мовчки проводжає її очима. Скидає руку на знак вітання і, не зупиняючись, біжить до набережної. Бажання розмовляти в неї немає.

О цій порі береги Темзи рясніють офісними працівниками, які повертаються з тривалої обідньої перерви, групами школярів під пильним оком затурканих учительок, знудьгованими матусями, які машинально штовхають перед собою візочки й водночас щось зосереджено пишуть на своїх телефонах, не звертаючи жодної уваги на дітей. Лів біжить, маневруючи між ними всіма, і зменшує крок лише від задишки чи раптового поколювання в боці. Біжить, аж доки повністю зливається з юрбою, перетворившись на ще одне тіло, непомітне, безлике. Біжить, не зважаючи на втому. Біжить, доки ноги не починають горіти, доки піт не заливає спину, проступаючи темною плямою у формі «Т», доки обличчя не вкривається рясними краплями. Біжить, доки тіло не ламає, доки все, про що вона може думати, — звичайний фізичний біль.

Урешті вона повертається пішки вздовж Сомерсет-хаузу, коли її телефон сигналить, отримавши повідомлення. Лів зупиняється і дістає телефон з кишені, витираючи піт, що заливає очі.

Лів. Зателефонуй мені.

Швидким кроком, майже бігом вона наближається до краю води, а потім, не встигнувши усвідомити, що робить, розмахується і жбурляє телефон у Темзу. Без жодного звуку, ніким не помічений, він тоне в білясто-сірих бурхливих водах, що стрімко несуться далі.

20

Лютий 1917 року

Моя дорогоцінна сестричко,

минуло вже три тижні й чотири дні відтоді, як тебе забрали. Не знаю, чи дійде до тебе цей лист і чи доходили хоча б попередні. Мер налагодив новий канал зв’язку і обіцяє надіслати листа, щойно йому підтвердять, що це безпечно. Тож я молюсь і чекаю.

Уже чотирнадцятий день поспіль ллє дощ, перетворюючи залишки доріг на багнюку, у якій в’язнуть ноги і губляться кінські підкови. Ми лише зрідка виходили далі за площу: надто холодно й надто важко, і, правду кажучи, я більше не хочу полишати дітей навіть на кілька хвилин. Три дні після твого арешту Едіт сиділа біля вікна, відмовляючись навіть ворухнутися, доки я силою не відправила її за стіл, а потім у ліжко, боячись, щоб вона не захворіла. Вона більше не розмовляє, її очі запали, настороженість не сходить із лиця. Вона постійно тримається за мою спідницю, наче з хвилини на хвилину очікує, що хтось прийде й викраде мене теж. Боюсь, я ледь встигаю втішати її. Німців стало приходити менше, та все одно я змушена працювати до півночі, аби тільки нагодувати їх і прибрати