Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

– Я дзвонила до пані Маєр, – сказала мама. – І запитала, чи не могла би вона завтра і післязавтра посидіти з Пепі!

Пані Маєр була хатньою робітницею родини Закмаєрів. Двічі па тиждень по п'ять годин вона «згрубіла» давала лад їхньому господарству.

– І що? – спитала Маргарита.

– Вона знайшла якусь відмовку! – мама зітхнула. – Очевидно, просто не хоче.

– А може, я? – спитала Маргарита.

– Ти? – мама була здивована. – Як тобі таке спало на думку? Ні, від тебе цього ніхто не може вимагати.

– Але якщо Марі-Луїза так конче хоче на цю конференцію! – Маргарита пошкрябала живіт. – Ти ж знаєш, вона теж мені часто допомагала.

– А ти можеш прогуляти школу? – спитала мама.

Маргарита розмірковувала, чи може прогуляти післязавтра контрольну з математики… Це була остання контрольна в цьому році, та дотепер Маргарита не пропустила жодної. Математика давалася їй легко. За попередні контрольні вона мала п'ять «дуже добре» та два «добре». Властиво, найстрашніше, що може статися – математик влаштує їй додаткове усне опитування біля дошки чи без опитування поставить у табель «добре».

– Звичайно, можу, – сказала Маргарита.

– Ма-Лу згадає тебе у вечірній молитві! – мама зворушено поглянула на Маргариту.

– А що, вона вже і до цього дійшла? – стурбовано запитала дівчина.

Мама засміялася:

– Та ні, Маргарито, езотерики ж не моляться! Маргарита принюхалася:

– Ти що, не можеш порятувати бідну жіночку від цього езотеричного маразму? – спитала вона.

Мама похитала головою і ще раз кивнула Маріо. Цього разу він відреагував: підійшов, забрав порожні тарілки і занотував у записничку замовлення на два еспресо.

Маргарита все ще морщила носик.

– Мені це не подобається, – сказала вона. – Не може ж така мудра людина, як Марі-Луїза, навсправжки вірити в переродження! І в астрологію! І чого раптом вона запала на таку бридню?

Мама знизала плечима.

– У наш час багато хто вдається до цього. Я припускаю, що це від безпорадності. – Мама вказівним пальцем малювала на білій скатертині невидимі кренделі. – Знаєш, я завжди намагаюсь оминати цю тему. Навіщо? Ма-Лу знає, що я абсолютно не сприймаю всю цю маячню. А я не хочу її ображати. Зрештою, хіба це мене обходить? Я не маю права вказувати комусь, у що він має вірити. – Мама позакреслювала невидимі кренделі невидимими хрестиками. – Якщо вона почувається добре, то я нічого не маю проти!

Маргарита похитала головою. Щодо цього в неї була інша думка.

– У нас у школі, – почала вона, – також є один такий вар'ят. У 8-А. Він мені пояснював, що коли грішиш у цьому житті, то в наступному тебе буде покарано!

Маргарита перервала розповідь, бо офіціант поставив на стіл дві філіжанки еспресо. Коли він пішов геть, вона продовжила:

– А це означає, що всі ті, кому ведеться зле, самі в цьому винні, так? Тобто якщо вірити в це, то можна спокійнісінько спостерігати, як люди на твоїх очах конають, правда?

Мама кивнула.

– Але Марі-Луїза не така дурна. Тоді їй би довелося змінити професію. Бо той, хто так мислить, не може займатися соціальною роботою.

– Сподіваюся! – Маргарита вирішила незабаром детально розпитати Марі-Луїзу, що та думає з приводу проблеми переродження.

Мама допила еспресо, глипнула на годинник і гукнула до Маріо:

– Прошу рахунок!

Маргарита згадала, що хотіла обговорити з мамою «паскуд-ну-препаскудну» проблему Іксі. Треба ж щось робити! Роберт і досі не переконав Адріану-незґрабу зробити тест, і Іксі вже весь тиждень бездіяльно-депресивно просиділа за шинквасом у «Ваксельберґері». Та зараз уже не було часу розповідати про все це мамі. Підійшов Маріо, мама подала йому гроші, Маріо відрахував мамі решту, мама поклала монети на стіл, банкноти запхала в торбинку, пробурмотіла: «Мені пора назад до моїх вар'ятів», ~ поцілувала Маргариту в щоку і вибігла з ресторану.

Маргарита звернула увагу на чайові. П'ять монет по десять шилінгів, – їй здалося, що це трішки забагато! Вона забрала один шилінг і сховала в кишеню. Тоді допила еспресо й узяла ще одну монету. Десять відсотків чайових – так завжди каже тато, а він знається на таких питаннях. Той, хто дає менше – скнара, а хто більше – хвалько.

Маргарита хотіла взяти зі столу ще одну монету – тоді залишилося би рівно десять відсотків, – але тут підскочив Маріо і швиденько забрав гроші. Він подивився на Маргариту сердитим поглядом. Певно, стрімке скорочення чайових не залишилося поза його увагою.

Маргариті сердитий погляд офіціанта був украй неприємний. Вона взяла торбу і встала. Н ввічливе «до побачення» Маріо проігнорував.

Біля газетного кіоску перед «маленьким італійцем» уже чатував Флоріан Кальб. Маргарита не домовлялася з ним про зустріч, але Флоріан добре затямив її звички. Він знав, де можна знайти дівчину по середах близько третьої години.

Флоріан підбіг до Маргарити, взяв у неї торбу, поклав їй руку на плече, поцілував у щічку і спитав:

– Підемо на морозиво, бебі?

Маргарита витерла рукою щоку: інколи поцілунки у Флоріана виходили дещо вологими. А тоді провела краєм долоні по шиї:

– Тільки не це! – сказала вона. – Я сита по самісіньку зав'язку! Антипаста, лазанья і полуниці з вершками! В мене більше не влізе ні шматочка!

– А як щодо кіно? – спитав Флоріан.

Маргарита скривилася. Кіно посеред білого дня, та ще й коли світить сонце! Ця ідея їй не сподобалася. Крім того, кіносеанси з Флоріаном завжди перетворювалися на сеанси любощів. А зараз Маргарита не мала настрою для інтенсивного обміну пестощами.

– Може, до парку? Посидимо на сонечку? – спитав Флоріан.

Маргарита кивнула. Сонце – це завжди добре. Сонця їй ніколи не могло бути забагато.

Вони поплентались у напрямку міського парку, час від часу зупиняючись перед вітринами, захоплено роздивляючись одні товари, хихочучи з інших. Паралельно вони обговорювали шкільні справи. Флоріан мав у школі кілька поважних проблем.

З латини та математики в нього було щось посередині між «задовільно» і «незадовільно». З математики навіть дуже близько до «незадовільно». Та Флоріан не дуже тим переймався! До шкільних проблем він уже звик. Щоразу перед закінченням навчального року повторювалось одне і те саме. І дотепер йому завжди вдавалося не залишитися на другий рік. Окрім того, Флоріан стверджував, що не було би нічого страшного, якби йому