Читати книгу - "Лазарит"

– Зате тобі вдалося надурити хитрого Юсуфа ібн Аюба, – спробував підбадьорити брата Аморі. – Султан узяв із тебе клятву, що ти не візьмешся за меч, доки не перепливеш моря, розраховуючи на те, що ти, підібгавши хвіст, заберешся в Лузіньян. А ти сів на корабель і перетнув затоку, яка відмежовує Тартус[92] від острова Арвад,[93] до того ж твій меч висів на сідлі аж поки ти не ступив на землю. Ти не доторкнувся до нього, як і обіцяв султанові. І лише, перепливши море, знову розпочав війну!

Здавалося, що Ґвідо не чує його. Воно й не дивно – на душі в нього важко. Але Аморі добре знав свого брата: після поразок він рано чи пізно оговтається. Що ж, Акра довго не протримається, на допомогу з-за моря поспішає хрестоносне військо, і з Божою поміччю до Ґвідо скоро повернеться колишня могутність.

– Ти знаєш, що я тобі відданий, мій королю, – стиха промовив Аморі. Зараз йому хотілося обійняти брата, скуйовдити його золоті кучері, як тоді, коли вони обидва були хлопчаками. Але він не наважувався. Його завдання – повернути Ґвідо його колишню впевненість. – Чи пам’ятаєш, коли я вперше прийшов під стіни Акри, з тобою було тільки двісті лицарів? Ніхто не вірив, що тобі вдасться зібрати військо. Особливо після того…

Аморі затнувся, і за нього закінчив Ґвідо:

– Коли ми із Сибіллою приїхали в Тир, а Конрад, чиє славетне ім’я, що обіцяє надію, лунало в наших вухах протягом усього шляху, відмовився відчинити нам міську браму.

– Чого ще можна було чекати від того, хто їв з руки ромеїв? Конрад Монферратський такий же підступний, як усі вірні Константинополю схизматики. Недаремно він відмовився від Саладінової пропозиції купити життя рідного батька, здавши невірним Тир!

– Тут я з тобою не згоден, брате. Конрад учинив як істинний лицар. Тир і його християни важливіші життя якогось старигана. Монферрат загинув, але сотні й сотні християн у Тирі врятувалися і потім прославляли Конрадову мудрість.

Аморі обурено смикнув плечем.

– Конрад завжди тримав носа за вітром. І тоді, коли відмовився захистити вас із Сибіллою, і згодом, коли ти почав здобувати перемоги під Акрою… Ти правильно вчинив, Ґвідо, вирішивши розпочати свою війну з невірними саме звідси – із фортеці Сен-Жан-д’Акр, як називають її всі, хто не втрачає надію одного прекрасного дня приклонити коліна в соборі Святого Івана, розташованому за цими мурами. Кому могло спасти на думку, що король Єрусалимський почне звільняти свою землю з міста, яке досі майже нічого для нього не значило?

Ґвідо зітхнув, але в цьому зітханні вже відчувалося задоволення.

Усе вірно: від Акри Єрусалимському престолу було мало користі: це твердиня тамплієрів та госпітальєрів, котрих звільнено папською буллою від податків на користь казни. Усі їхні кошти йшли на утримання членів орденів та спорядження війська, яке успішно відбивало натиск невірних і в Леванті вважалося найсуттєвішою силою. Проте коли Акру захопили невірні, орденські брати розсіялися, лише незначні загони боролися із Саладіном, ховаючись у фортецях, розкиданих по всьому королівству, що їх султан захоплював одну за одною.

Коли ж поширилася чутка про те, що король Ґвідо, попри колишні поразки, збирається відвоювати Сен-Жан-д’Акр, до нього почали стікатися воїни орденів, і військо короля Єрусалимського росло, мов на дріжджах: Ґвідо бажали підтримати тамплієри, госпітальєри, з Іспанії прибули лицарі ордену Калатрави і Сантьяго;[94] потім пізанці, генуезці, венеціанці – комуни цих італійських міст мали свої торговельні подвір’я в Акрі і готові були битися, щоб їх повернути. Під знамена Ґвідо стікалися воїни з усієї Європи – загони з Англії на чолі з архієпископом Кентерберійським, рештки армії Фрідріха Барбаросси на чолі з його сином Фрідріхом Швабським, а також данці й австрійці, вірмени та французи. Цих сил вистачило, щоб стримати й відкинути армію Саладіна, що поквапилася на допомогу гарнізону Акри. Султан не міг упоратися з відчайдушними сміливцями на чолі з королем Ґвідо де Лузіньяном. Аморі, який саме в цей час утік з мусульманського полону, був захоплений звитягою молодшого брата. І хоча досі Аморі був неабиякої думки про воєнні таланти Ґвідо, він не міг не відзначити, як грамотно розташоване військо хрестоносців на карській рівнині: кільце зміцненого табору навкруги багатовежової фортеці зовні було обнесене земляними валами й ровами – отже, облога тривала, а натиск сарацинів, які оточили табір, стримували укріплення.

Усі спроби мусульман узяти табір осадників штурмом розвіялися за вітром, а тим часом до хрестоносців зі свіжими силами приєднався граф Генріх Шампанський, який негайно присягнувся у вірності королю. Тоді вже й Конрад Монферратський вирішив не відсиджуватися більше за могутніми мурами Тира й разом зі своїми людьми прийшов в укріплений табір. Більше того: він мало не загинув в одній із сутичок, якби не Ґвідо, який урятував недругові життя.

– Це була помилка, – зауважив Аморі, щоб відволікти брата від гірких думок. – Конрада не варто було рятувати, краще б ти покинув його наодинці з власною долею.

– Я вчинив як лицар і християнин – вирвав єдиновірця з лабетів язичників-сарацинів.

– А він і не подумав би тебе рятувати! – Аморі зневажливо сплюнув: цього разу пісок і курява, що літали в повітрі, були тут ні до чого.

Ґвідо зітхнув і накинув на свої кучері каптур чорного наплічника, відразу ставши схожим на ченця.

– Аморі, коли я був у полоні в Саладіна, султан поставився до мене з вишуканою ввічливістю. Ми часто розмовляли, і я відповідав на його запитання, аж поки збагнув, що, прикриваючись допитливістю, він хитро вивідує в мене про людей мого королівства: барона Ібеліна, з яким він саме домовлявся про здачу Єрусалима, патріарха Іраклія, котрий покинув Священне місто, відмовившись викупити полонених, про пасинків Раймунда Триполійського. Так він збирав відомості про воїнів, з якими ще тільки мав зіткнутися. О, ця людина хитра, мов змій, він нічого не робить просто так. Тому з певного часу я облишив ці розмови і на всі його запитання мовчав.

«І дарма, – насмішкувато подумав конетабль. – Ні, Ґвідо, ти ані стратег, ані політик. На твоєму місці я б такого намолов цьому невірному, що в нього б очі на лоба вилізли».

Ґвідо був занадто чесний і відвертий, тож замість того, щоб увести ворога в оману, вирішив мовчати. Дивовижно: як він примудрився досі керувати королівством? У мирний час Ґвідо це вдавалося цілком непогано. У душі він був будівничим – за його наказами зміцнювали міські мури, а на торговельних шляхах зводилися сторожові