Читати книгу - "Втрачений символ"

Як зазвичай буває з непідтвердженими дзвінками, служба 911 одразу ж зв’язалася з місцевою компанією охоронної сигналізації, перш ніж завдавати клопоту поліції. Жінка-охоронець часто повторювала подумки, що девіз її компанії — «Ваша перша лінія оборони» — запросто можна було змінити на «Фальшиві тривоги, дурні витівки, загублені домашні тварини та скарги від схиблених сусідів».

І сьогодні теж, як і зазвичай, охоронець прибула без жодних подробиць стосовно отриманого сигналу. «Мені за це і так мало платять». Її робота полягала в тому, щоб просто з’явитися на виклик у своєму авто з обертальним проблисковим маячком, обдивитися маєтність і повідомити, чи не відбувається чогось незвичного. Зазвичай сигналізація спрацьовувала через якусь дрібницю, і охоронець користувалася своїми перекриваючими ключами-дублікатами, щоб налагодити систему. Однак у цьому будинку панувала тиша. Сигналізації не було чути. З дороги все здавалося спокійним та оповитим темрявою.

Працівниця натиснула на кнопку дзвінка внутрішнього зв’язку біля брами, але ніхто не відповів. Вона набрала перекриваючий код, відчинила браму і в’їхала на під’їзну алею. Не вимикаючи двигуна та маячок, жінка підійшла до парадних дверей і подзвонила. Ніхто не відповів. Охоронець не побачила всередині ані світла, ані рухів.

Дотримуючись інструкцій, вона увімкнула ліхтарик і неохоче пішла з обходом навколо будинку, щоб перевірити двері та вікна: чи немає раптом слідів зламу чи проникнення. Коли вона зайшла за ріг, повз будинок проїхав довгий чорний лімузин. Він на мить пригальмував, а потім поїхав далі.

«Цікаві сусіди. Їм все потрібно знати!»

Вона повільно обійшла будинок, але не побачила нічого незвичного. Споруда виявилася більшою, ніж спершу здалося, і коли жінка дійшла до подвір’я, то вже тремтіла від холоду. Вдома точно нікого не було.

— Диспетчере! — гукнула вона в радіо. — Я щодо виклику в Калорама-Гайтс. Власників немає вдома. Жодних ознак біди. Завершила огляд периметра. Ніяких ознак проникнення до будинку. Це фальшива тривога.

— Повідомлення прийнято, — відповів диспетчер. — На добраніч.

Охоронець повісила радіо на ремінь та пішла назад тим самим шляхом, бажаючи якомога швидше повернутися до теплого салону свого авто. Але, зробивши кілька кроків, вона помітила те, чого не помітила раніше, — крихітну цятку синюватого вогника на тильному боці будинку.

Вона здивовано підійшла до нього і побачила, звідки йшло світло — з низького фрамужного вікна, що, вочевидь, відчинялося у підвал будинку. Зсередини скло на вікні було затемнене якоюсь непрозорою фарбою. «Мабуть, лабораторія якась». Синювате світло пробивалося в маленькій цятці, де відлущилася фарба.

Жінка нагнулася і спробувала зазирнути всередину, але у маленький отвір майже нічого не було видно. Вона постукала по склу, подумавши, що всередині, може, хтось працює.

— Аго-ов! — гукнула вона.

Їй ніхто не відповів, але від її стукотіння шмат фарби несподівано відпав, надавши можливість побачити трохи більше. Жінка прихилилася ближче, мало не торкаючись обличчям до скла, і вгледілася в підвал. Й одразу ж пожалкувала, що це зробила.

«Що ж то таке, Господи милосердний?!»

Приголомшена, охоронець так і застигла, зігнувшись біля вікна, широко розкритими від страху очима роздивляючись картину, що розгорнулася перед її очима. Нарешті вона тремтячими пальцями почала намацувати на ремені своє радіо.

Але так і не встигла його знайти.

Шиплячі штирі електричного шокера впилися їй у шию, і тіло її пронизав гострий біль. М’язи заціпеніли, охоронець гойднулася вперед і впала обличчям у холодну землю.

РОЗДІЛ 61

Ворену Беламі зав’язали очі, але це з ним трапилося не вперше. Як усі його брати-масони, він проходив ритуал «зав’язування очей», коли піднімався на найвищі щаблі масонства. Однак раніше це відбувалося серед вірних друзів. Сьогодні ж було інакше. Ці безцеремонні й грубі чоловіки зв’язали його, наділи на голову мішок і тепер вели вздовж бібліотечних стелажів.

Агенти погрожували Беламі застосувати силу і вимагали, щоб він повідомив їм місцезнаходження Роберта Ленґдона. Знаючи, що його старіюче тіло не витримає жорстоких тортур, Беламі швидко знайшовся і збрехав.

— Ленґдон сюди зі мною не спускався! — сказав він, хапаючи ротом повітря. — Я сказав йому піднятися на балкон і сховатися за статуєю Мойсея, але зараз я не знаю, де він! — Ця історія, вочевидь, видалася переконливою, бо два агенти швидко кинулися на пошуки. А тепер решта двоє мовчки вели його між полицями з книжками.

Єдиною втіхою для Беламі було те, що Кетрін та Роберт уносили піраміду в безпечне місце. Невдовзі на зв’язок із Ленґдоном вийде чоловік, який зможе надати їм безпечний притулок. Довіртеся йому. Чоловік, якому зателефонував Архітектор, знав багато про масонську піраміду та її секрет: місцезнаходження потаємних гвинтових сходів, що вели до льоху, де давним-давно була схована всесильна древня мудрість. Коли вони тікали з читального залу, Беламі нарешті додзвонився до цього чоловіка, бо вірив: той правильно зрозуміє його стисле повідомлення.

Тепер, йдучи у повній темряві, Беламі уявив собі кам’яну піраміду та горішній камінь у Ленґдона в сумці. «Вже багато років ці два предмети не перебували поряд».

Архітектор назавжди запам’ятав ту трагічну ніч. «Перша з тих, які довелося пережити Пітерові». Беламі попросили приїхати до маєтку Соломонів, що стояв на березі річки Потомак, на вісімнадцятий день народження Захарія. Захарій, хоча й ріс дитиною неслухняною та бунтівною, все ж таки був одним із Соломонів, тому того вечора, згідно з родинною традицією, мав отримати свою спадщину. Беламі був добрим приятелем Пітера і довіреним братом-масоном, тож його запросили як свідка. Але Беламі запросили не лише засвідчити передачу грошей. Того вечора йшлося про дещо набагато важливіше за гроші.

Беламі прибув заздалегідь і чекав, як його і попрохали, у приватному кабінеті Пітера. У прекрасно оздобленій антикварними речами кімнаті пахло шкірою, багаттям з каміна та добірним чаєм. Ворен сидів, коли Пітер завів до кабінету свого сина, Захарія. Побачивши Беламі, тендітний худорлявий юнак насупився.

— А ви що тут робите?

— Збираюся бути свідком, — ввічливо відповів Беламі. — З днем народження, Захарію.

Хлопець щось зніяковіло пробурчав і відвернувся.

— Сідай, Заку, — мовив Пітер.

Захарій сів у єдине крісло навпроти масивного батькового стола. Соломон замкнув на засув двері кабінету. Беламі сів віддалік збоку.

Пітер заговорив до сина серйозним тоном:

— Ти знаєш, навіщо ти тут?

— Здогадуюся, — відповів Захарій.

Соломон шумно зітхнув.

— Знаю, що ми давно з тобою не бачилися лицем до лиця, сину. Я зробив все, щоби бути тобі добрим батьком і приготувати тебе до цього моменту.

Захарій не сказав нічого.

— Як тобі відомо, кожна дитина в