Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

— О, поклін вам, пане Блазій! — вигукнув пан, і Антох упізнав чорта. І хоч зустріч з ним була такою недоречною після споглядання ангела небесного, все–таки увійшла в його душу полегша, мов прохолодний легіт у спеку. Хоч воно й нечиста сила, але таки сила — не посміє тепер шинкарка вигнати його. — Сідайте біля мене, ось тут, — запросив чорт. — Ви, наскільки пам'ятаю, полюбляєте іспанський алікант… Пані Марисю, принесіть нам сулію аліканту!

Блазій балушив очі на чорта: той сам із зизуватими очима, гачкуватим носом і гострою рудою борідкою. Антох крадькома позирав на його ноги, але штани прикривали їх аж до долівки; чорт помітив погляд Блазія, посміхнувся і, наливаючи в пугарі вина, спитав:

— Ну, то як удався візит до його священства Балабана?

— О Господи… — склав три пальці Антох, щоб перехреститися, та вмить зміркував, що як чорт щезне, то його, Блазія, виженуть з–за стола, він опустив руку й мовив з гідністю: — Ангел Божий показав мені туди дорогу, пане Антипе.

— Чи ж я не говорив вам колись, що все суще на світі — чисте й нечисте, святе і грішне — існує з повеління Бога? Випийте…

Антох завагався, треба ж берегтися, щоб не пропити чортові душу, але згадав, що має гроші, він сам за себе розплатиться, і вихилив пугар. Божественний напиток розлився по всьому тілу, дійшов до голови, до ніг, до кінчиків пальців; Антох почав сміливішати, випив ще, відсунув пугар і, реготнувши, плеснув чорта долонею по плечу.

— А щоб тебе чорт побрав!

Йому стало добре, цей дідько навіть досить милий, і що він може Антохові вдіяти, коли у нього свята служба у глави православної єпархії! Антипко криво посміхнувся одним кутиком рота.

— Тебе побере, це вже видно, — сказав, помітивши, що в Антоха чорніє вже другий зуб. — Тільки ти не квапся покидати Рогатинця, маєш час…

— Ге, ти багато знаєш, але не все. Я… Ану наливай, чорте, коли вже запросив мене за стіл. О–о, досить. Ххе–е, благодать! Я того Рогатинця… Нічого не маю проти нього, він теж так, як і я, за віру православну, але пихи його не можу перенести. На самого єпископа підняв руку, то як це так: за віру православну і — проти православного єпископа? Га? То я ключ від скарбниці, чуєш, братський ключ передам його священству, а він має кого послати, щоб скарб той, з єпископської пастви зібраний, святій церкві віддати…

— О, це цікаво, — примружився чорт. — Але ти все одно не квапся і з цим, Антоху… — Він кивнув Блазієві, щоб той нахилився, і щось прошепотів йому до вуха.

Блазій довго дивився на чорта каламутними очима, ніби не розумів, що той йому сказав, потім стенув плечима.

— Папу щоб визнав? А яке діло чортам до Папи і взагалі до церкви?

— Який ти дурний… Де нема ксьондзів, попів, там і чортів не буває. У світі, Антоху, все створено за образом і подобієм Господнім. Король подібний до Бога, ти ж на болотного чорта схожий. Бог створив пекло, щоб людей карати, а королі — тюрми. Хіба львівський кат не служить старості, хіба староста може без нього обійтися? Ну, а що не сидить з ним за одним столом, то й ми не сидимо з папою, навіть з архієпископом — ні.

— Та воно ніби так, — намагався второпати чортову мову Блазій. — Але чому ти тоді не за патріарха?

— Таж вони туркам служать або ж Москві. А ми в Речі Посполитій живемо. І твій Балабан — теж. А Польща — під папським зверхництвом. Тож мусять і Балабан, і всі православні єпископи зрозуміти, що не турецький і не московський хліб вони їдять! — уже сердився чорт. — А ти чиє вино п'єш?

— Та й то правда… А таки правда! — уже тверезів Антох. — Але ж, братку, це віру треба зрадити…

— Віру? — засміявся чорт. — А що таке віра? її ж люди видумують. А ти, Антоху, хіба не людина? Чому хтось, а не ти сам, має керувати твоєю совістю? Чому Рогатинець проповідує свої думки, а ти не можеш? Адже думаєш інакше, ніж він, я бачу. Ти ж не черв, най тебе Бог візьме, пане Блазію, а людина!

— Та я весь час так думав! — вдарив себе у груди Блазій. — Але мені, темному, втовкмачувати інше — на мою муку, на приниження, щоб я слугою був. А я хочу бути паном. Чуєш, чорте, — паном!

— Чую, як же ні… А більше не пий, Антоху, ти вже готовий. Запам'ятай лише: день у день втовкмачуй Балабанові, хай знає, чого жадає простий люд. Ти ж поки що простий. Почекай… Віднині маєш право щодня сідати за цей столик — тобі завжди сюди подадуть шматок хліба, рибу і кухоль пива.

Перед вечором чорт вивів Антоха з пивниці, взяв під пахву і поніс його тим самим провулком, яким він сьогодні йшов услід за голубом. Кинув у кущі біля королівського арсеналу, витер об штани руки і провалився під землю.

На другий день Соліковський сукав із кінської шерсті ляльку Антоха Блазія.

…Лист від Іпатія Потія дрібно тремтів у руці єпископа Балабана, він ще і ще раз перечитував його і не міг йняти віри, що на нього, династичного владику, так підступно наставили капкан берестейський єпископ Потій і луцький єпископ, ненажера й розпусник, Кирило Терлецький.

Та хіба ж не вони, такі вже затяті руснаки, такі вже гарячі православні, а найпаче митрополит Рогоза, картали його і від церкви відлучали за війну з братством? А самі потаємно, щоб місця добрі захопити, погодились на унію з костьолом, і тепер вони із Соліковським купно самі з братством розправляться, а йому, Балабанові, замість білого митрополичого клобука приход Миколаївської церкви віддадуть… Бо не слухав Блазія. Боже, звідки він міг знати, що устами цієї мерзоти говорить сам Соліковський? А скільки разів хотілося Балабанові, сполоханому роз'юшеною паствою, побігти