Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

Нарешті Валька скінчила.

І тільки тоді Максим Валер'янович усміхнувся.

— Так-с, панове громадо,— весело сказав він.— Сюжет ясний... Без вини винні... Злодії мимоволі... Буває, буває... Але впадати у розпач не треба. Якщо він справді артист і якщо він у Києві — ми його з-під землі викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали,— ще нічого не значить. Він може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях і Московський драматичний імені Пушкіна, і Львівський імені Занько-вецької, і Запорізький імені Щорса. Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це на завтра... Оці дві пані,— він показав на свої ноги,— дуже в мене примхливі. Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж! Особливо оця — Ліва Максимівна. Ще з Правою Максимівною можна якось домовитися. А ця як упреться — з місця її не зсунеш. Я їм у підмогу й третю даю,— він кивнув на товсту сукувату палицю з вирізьбленою собачою головою на держаку,— все одно комизяться. Раніше як завтра зранку я їх ніяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно, скоро початок вечірніх спектаклів, а під час спектаклю для актора, крім сцени, не існує нічого. Турбувати його не можна... Значить, план такий: завтра вранці ми з вами ідемо на... кіностудію. Авжеж на кіностудію... У мене там невеличка зйомка."Я тільки й можу зараз грати в нерухомих епізодах у кіно. Так-от, на кіностудії ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. І з одного боку, використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з другого боку — диво двадцятого сторіччя — телефон, ми розгортаємо бойові дії... І годинник знаходить свого господаря.

Він це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнівів — все буде гаразд. Я мимохіть усміхнувся. І Ява всміхнувся. І Валька всміхнулася. І братик Миколка всміхнувся теж.

І мені захотілося сказати Максимові Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провів поглядом по фотографіях і сказав:

— Це ви стільки ролей зіграли?! От здорово!

Максим Валер'янович якось лукаво усміхнувся, ніби

зрозумів моє бажання.

— Та трошки зіграв, панове, зіграв... Що зіграв, зіграв...— він окинув оком стіни, завішані фотографіями,

потім зупинив погляд на великій фотографії Київського оперного театру.— А оце, друзі, найсвятіше для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завіса.

Максим Валер'янович задумався на хвилинку:

— Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете мені повірити: я був тоді зовсім маленький хлопчик, набагато менший, ніж ви. Ми тільки приїхали тоді в Київ з Харківщини, і мати моя влаштувалася прибиральницею у цей театр. І от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам’ятаю, давали тоді «Травіату». Опера Верді. Знаєте? Сидів я в прожекторській ложі біля самої сцени (мати попросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка, що я бачу на власні очі. У останній, четвертій, дії, коли Віолетта помирає, я настільки захопився, так повірив, що вона справді і страждає, і вмирає, що раптом обурився негідною, як мені здалося, поведінкою партнерів Віолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жінка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, співають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: «Цитьте! Не співайте! Вона ж умирає. Хіба можна?!» Освітлювач, що сидів біля мене, аж із стільця з'їхав з несподіванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії і ніхто не почув мого щенячого виску. Обійшлося тільки тим, що освітлювач вкатав мені доброго потиличника і викинув у коридор. Так я остаточної смерті Віолетти тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя. І як не билася потім мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її розумінням, це значить чиновник), нічого з того не вийшло. Не прослуживши й двох років, полишив я таки «присутственні місця», закинув на найвищу тополю Бібіковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом і найнявся в трупу Кручиніна статистом, тобто артистом, що грає без слів, у юрбі, в масовках, і навіть імені його у афішах нема... Було це в театрі Бергоньє на Фундуклеївській вулиці. Тепер це вулиця Леніна, а театр імені Лесі Українки.

Максим Валер'янович розпалився, очі в нього вже блищали, щоки горіли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. І чим це пояснити, що розповіді навіть про незначні події виходять у них цікаво?.. Якби це відбувалося зараз,— мабуть, було б зовсім не цікаво. А коли слухаєш, як про це розказує хтось спогади,— цікаво.

— Ех, публіко моя дорога, то було, як перше кохання, оті перші мої роки служби в театрі. Мабуть, ніхто так ретельно і стільки часу не гримувався, як я. Ніхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпі всього на хвилину, і жодного слова не говорив, і глядачі мене навіть не помічали. Але мені здавалося, що всі дивляться на мене. Потім дали мені зіграти невеличку роль. Роль була малюпусінька, як горобиний ніс. Я виходив і казав: «Графиня захворіла і прийняти вас не може». Повертався і йшов. І все. Але я був переконаний, що в цих словах головна ідея п'єси. І я казав ці слова таким голосом, наче сповіщав про кінець світу. Вперше весь зал дивився на мене і слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим більше, що моїми словами закінчувалася перша дія. Завіса опускалася, і в залі вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме і тільки мені...

Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...

Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомі із справжнім артистом. З артистом, який грав на сцені і знімався в кіно.

РОЗДІЛ VIII

<ґ[~;г£Аиіл/°/

Вечір.

Ми лежимо на тахті коло відчиненого балкона. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.

Ява весь час крутиться, наче