Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

Жваво працювала і нова друкарня. Перед тим на Україні перше місце займала друкарня острозька; за рр. 1580–1606 вона видала більше книжок нїж які небудь українські друкарні. Але як умер старий князь Острозький (1608) і Острог перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсїм. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять лїт (1616–1630) випустила більше книжок, нїж до того вийшло на цілій Україні. Мала великі засоби і добрих, відданих свому дїлу провідників. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робітнї письма (шрифту). Правда, виходили звідти переважно самі церковні книги—алеж у церковній сфері головно обертало ся тодїшнє національне українське житє, як ми вже знаємо, і на сю сторону головно налягав новий учений київський кружок.

Організаційна діяльність нового брацтва також давала себе відчувати. В ворожих кругах зараз оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, які спиняють поширеннє унії, головною перепоною вважав отеє київське брацтво „засноване три роки тому". Він нагадував правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королівського, тому можна б його закрити. Але у правительства не підіймала ся рука на нього бо за ним стояли братчики з мушкетами, військо Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на чолі.

70. Нова ерархія

Київський кружок був першим звязком, що звязав козаччину з вищими верствами української суспільности. Досі козаки стояли в тїснїйшім звязку тільки з українським селянством, що в козацтві шукало визволення від панської кормиги, а козаччина в своїх інтересах ішла на зустріч сїй селянській течії, що незвичайно зміцняла й помножала козацькі сили. Иньші верстви, хоч би й українські, ди-вили ся на козаччину, з того часу як вона набрала свого соціального характеру, скорше ворожо—як на елемент руїнний. Київський кружок, розпочавши свою культурну роботу під захистом козаччини, вважач потрібним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, піна суспільна. а продовжателї старих воєнних, лицарських традицій старої Руси:

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопутєм. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах плавало по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся і хрестять ся і живуть", — поясняло духовенство київське, коли його обвинувачували вороги, що воно за помічю й охороною козацькою відновило православну єрархію і взагалї має зносини з козаками. Коли перші заходи, розпочаті під охороною козацькою, вийшли вдатно, — київські круги рішили покористувати ся приїздом на Україну єрусалимського патріарха Теофана, щоб піл покровом Сагайдачного довершити діло ще важнИше, а саме відновити єрархію православну. Була се справді потреба пекуча. Після смерти львівського владики Балабана (1607) і перемиського Копистинського (1610) на цїлу Україну дістав ся одним оден православний владика львівський Тисаровський, та й той дістав владицтво тільки обманувши короля, що буде унїатом, а не додержав сеї обіцянки. Король, не сповняючи своєї обіцянки і закону сеймового, давав владицтва тільки уніатам, невважаючи ні на що, і можна було справді бояти ся, що колись зовсім не стане православних владиків на Українї; та й тепер уже православне житє церковне приходило в повний роз-стрій—а сього й хотіло ся королеви і правительству.

Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київські громадяне запросили його до Київа і “тут показавши засновані інституції й початки культурної та освітної роботи, просили його, щоб відновив їм єрархію- посвятив митрополита і владиків. Загальний український зізд, скликаний до Київа на престольне свято Печерського монастиря — день Успенїя, виступив з усильним прошеннєм в сїй справі. Патріарх довго не відважав ся, „бояв ся короля і Ляхів". Але Сагайдачний заявив патріархови, що він бере його на свою відповідальність і ручить ся за його безпечність. Невважаючи що на За-порожу гетьманом вибрано Бородавку, між козаками на волости рядив усім Сагайдачний і на слово його можна було полягати. Місцева шляхта підтримувала його запевнення. Патріарх нарешті згодив ся і протягом осени і зими 1620 р. в ріжних місцях, в великім секреті посвятив митрополита і пятьох єпископів—на всї владицтва українські й білоруські. Потім під охороною козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, не слухаючи Поляків, що запрошували його їхати через Поділе, де можна було його справдї добре зловити.

Владиків посвячено, але стояло далеко важнійше питаннє—як добити ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них свобідний візд в їх єпархії, щоб правительство не боронило їм своє діло робити? Київське громадянство і старшина козача спо-дївали ся, що правительство польське, потрібуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю уступку.

Польща переживала тоді дуже тяжкі часи. З тої причини, що польські своєвільні банди, так звані лисовчики помогали цїсареви Фердинандови против семигородського князя, що був присяжником турецьким, султан рішив розпочати війну з Польщею, доправили ще й козаки, що були під проводом Бородавки: вчинили похід на Царгород, пограбували його околицї з нечуваною відвагою і нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати турецьких матросів, аби йшли на свої галєри, плисти против козаків; неможна було дати козакам ніякого відпору і вони попустошивши царгородські околицї пішли собі далі бушувати по Чорному морю і робити що хотїли.

210-11. Київські печери, з рисунків 1651 р.

Султан після сього звелів турецькому війську рушити на Польщу і під кінець літа воно зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим військом яке мав пішов на зустріч, щоб зійти ся з військом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале військо, не хотїли йти з Жолкевским на Турків. Він мусів вертати ся і недалеко Дністра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, його помічник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся.

Так Польща зістала ся зовсім без війська і з великим страхом чекала нового турецького походу на другий