Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років антисемітизм залишався на маргінесі політичної думки української діаспори, за винятком колишніх українських націоналістичних дисидентів Валентина Мороза та Бориса Терелі. Показово те, що обидва хутко опинилися поза межами еміграційної ОУН(б) (бандерівського крила Організації українських націоналістів) та були пов’язані з виданнями й організаціями, що мало впливали на українську емігрантську політику.

Антисемітизму не було у мейнстрімі українського дисидентського руху — серед «шістдесятників», націонал-комуністів, в Українській Гельсінській групі, а наприкінці 1980-х — в Українській Гельсінській спілці та Народному русі. Також не було проявів антисемітизму в діяльності підпільних українських греко-католицьких і націоналістичних груп, скажімо Українського національного фронту Основну увагу ці дисидентські групи, націоналістичні опозиційні рухи й політичні партії приділяли правам людини, релігійній свободі та національному визволенню від радянського та російського панування. Ворогами для цих розрізнених груп були комунізм, радянська держава та російський шовінізм, а не євреї. На ділі єврейські та українські дисиденти тісно узгоджували свою дисидентську та опозиційну діяльність, особливо коли вони були разом ув’язнені в ҐУЛАҐу.

ОУН(б)[535] домінувала у повоєнній українській діаспорі й з огляду на її авторитарну ідеологію прагнула монополізувати вплив на українські громади. Проте така монополізація українських громад вдалася ОУН(б) лише у Великій Британії, куди політичні емігранти з України масово прибули наприкінці 1940-х років, натомість альтернативні українські націоналістичні та демократичні політичні групи були відносно слабкими. У Канаді, куди перші українці емігрували ще в 1880-х роках, ОУН(б) не вдалося опанувати КУК (Комітет українців Канади). У США, після того як ОУН(б) перебрала контроль над рамковим органом, Українським конгресовим комітетом Америки, інші політичні та громадські групи покинули його та створили власний рамковий орган.

Хоча ОУН(б) завжди залишалася авторитарно-консервативною націоналістичною організацією, вона не поширювала антисемітизму на еміграції в Західній Європі та Північній Америці. ОУН(б) може бути класифікована як націонал-популістична сила, як і молодші за неї сучасні українські націоналістичні партії, «Свобода» та «Правий сектор», де антисеміти заявляли про себе (в останньому випадку це сталося після виходу з партії її колишнього лідера Дмитра Яроша).

Відсутність антисемітизму була ще важливішою для двох інших фракцій післявоєнної ОУН — консервативного (базового) крила під керівництвом Андрія Мельника, широко відомого під назвою ОУН(м)[536], та ліберального й соціал-демократичного крила, очолюваного демократом Левом Ребетом, керівника ОУН(з) (ОУН за кордоном). Лева Ребета і Бандеру вбив у Мюнхені в 1957 та 1959 роках відповідно агент КДБ Богдан Сташинський. ОУН(з), найбільш демократично орієнтоване з-поміж трьох крил ОУН, об’єдналося із Закордонним представництвом Української головної визвольної ради (ЗП УГВР), яка після Другої світової війни співпрацювала в антирадянській діяльності з американською розвідкою. Від 1952 року й до розпаду СРСР уряд США фінансував підпорядковану ЗП УГВР дослідницько-видавничу корпорацію «Пролог»[537]. «Пролог» сприяв єврейсько-українському примиренню та публікував присвячені єврейсько-українській проблематиці книжки та статті у своєму щомісячному журналі «Сучасність», написані єврейсько-українськими авторами, сіоністами й дисидентами.

Порівняно з високим рівнем підтримки націоналістичних та неонацистських політичних партій і рухів у країнах ЄС та Росії, націонал-популісти ніколи не здобували великої підтримки населення України, навіть після початку російської агресії (що продемонстрували парламентські вибори у жовтні 2014 року). У незалежній Україні прояви антисемітизму були обмеженими і маргінальними, особливо якщо порівняти їх з кількістю антисемітських інцидентів у зарубіжних країнах, здійснюваних праворадикальними та ісламістськими угрупованнями[538]. Варто згадати, однак, що на так званих «плівках Мельниченка», оприлюднених восени 2000 року, особи з голосами, схожими на голоси тодішнього президента Кучми та голови Державної податкової адміністрації Азарова, вдаються до нецензурних юдофобських висловлювань, говорячи про Віктора Ющенка та заможних київських євреїв[539]. Пік кількості антисемітських публікацій в Україні припав на 2005–2007 роки, коли приватний університет МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом) отримав чимале іноземне фінансування із Лівії та Ірану й видав значний обсяг ксенофобської літератури[540].

Випадки антисемітської пропаганди траплялися в Україні в контексті виборів: вони були спрямовані проти Едуарда Гурвіца, мера Одеси у 1994–1998 та 2005–2010 роках, а також проти Юлії Тимошенко під час президентських перегонів 2010 року[541]. Раніше, під час парламентської передвиборчої кампанії 2002 року, преса Народно-демократичної партії (НДП), яку зазвичай відносили до поміркованих пропрезидентських центристських сил, надрукувала низку антисемітських статей і карикатур. Вінницька юдейська релігійна громада тоді зверталася зі скаргою на діяльність газети НДП «Народна хвиля» до місії ОБСЄ