Читати книгу - "Привид безрукого ката"

— Віддай ляльку... — мовив Лев.

Лавник вийняв її з-під подушки. Який сенс тепер було ховати її у сейф.

Безрукий обернувся і пішов, притуляючи до серця безруку ляльку, змотану на радість чи біду, чи для чогось, що треба творцеві... Питання лишень: хто творець?..

— А знаєш, колего, — почув за собою Лев. — А я тепер навіть не упевнений, що... мені потрібна та... вічність...

Безрукий Лавникові не вірив. Бо відтепер не вірив нікому. Навіть собі. Навіть...

Обернувся. «Повернення ката стане твоїм вічним судом» — прочитав свіжий напис на дверях. Пахло кров'ю. За хвилину напис прочитав Лавник. Йому запахло смертю. Страх реанімаційним розрядом пробігся по тілу судді...

Їх було п'ятеро. Безрукий і четверо його найкращих учнів. Лев колись учив хлопців бойового гопака. Всі вони були з різних груп і мали якісь фізичні вади. Познайомилися цієї ночі, яка швидко зробила їх єдиною командою.

— Дякую, друзі, — Лев сидів на передньому сидінні УАЗика напівобертом, щоб усіх охопити увагою. — Я гордий за вас... Чесно кажучи, приємно до сліз. І навіть не тому, що ви допомогли мені. Дуже... А тому — що не відмовили. Це велика сила — піти туди, не знати куди...

Хлопці виглядали щасливими. У них був такий піднесений настрій, що будь на то Божа воля, — завоювали б півсвіту.

— Учителю, — мовив водій, низькорослий білявий чоловічок, що шкутильгав. — Ти з потенційних наркоманів, алкоголіків та жебраків, що не мали краплі віри в себе, зробив нас людьми. І ми чинили, як люди. Ми вже встигли перезнайомитись. У кожного є сім'я, діти, дах над головою, робота, достаток... Сила твого духу піднесла дух наш... Так що... ми на зв'язку. Вічному...

Хлопці пообнімалися, поплескали один одного по тренованих плечах і розбіглися по домівках. Лев плентався додому пішки. Не хотів, щоб підвозили. Мав час. Знав, що й так не засне. А йти вулицею все-таки краще, ніж протирати килим у кімнаті, де на тебе тиснуть стіни і спогади...

Сусідки не було. Лев декілька разів кашлянув, притупнув кросівками, що видавали м'який, розлізлий звук, дзеленчав ключами, наче дзвонами на Великдень. Пані Стефа не виходила.

Безрукий натиснув на її дзвінок. Не відпускав, поки не з'явилася перелякана голова сусідки.

— Ти, Левчику? — протирала очі, наче Безрукого не було вічність, і змінився він до невпізнання.

— Чому вас немає? — запитав спересердя Лев. — Ну, я маю на увазі — біля дверей... Тобто чому не виходите?..

— Ніч у світі. Я сплю... — здивувалася сусідка.

— А якщо чесно?..

Старою пересмикнуло, руки затрусилися, обличчя негарно скривилося: від жалю чи від огиди. Може, було те й те, зліплене в дуже непривабливу міміку.

— Я відчуваю перед тобою провину. Отут, — вона приклала долоню до грудей. — Величезну, що не витримую... Я більше не слідкую ні за ким. Мені вистачає мене самої. Не можу розібратися в собі. Допатрала нарешті перед смертю, за ким треба слідкувати.

Лев обняв стару.

— Припиніть. Ви переймаєтесь за той підпис кров'ю? Дурниця. Ви не винні. Я взагалі починаю переконуватися, що в цьому світі зовсім немає винних. Нікого. Бо всі виконують чужу волю. На свою не вистачає сил. І часу...

— Я все про тебе комусь доповідала. Невидимому господарю. Говорила вголос і знала, що мене чують. Отак. І щодня мала гостинці під дверима. Тішилася, як дурепа... А потім... — сусідка втерла сльозу. Дійсно, вона інша, бо заплаканою її бачили, напевно, ще в пелюшках... І то питання... — Коли я прибирала, на мене впав образ святого Йосифа. У ньому я побачила його... — тут пані Стефа розридалася.

— Кого? — не втримався Лев.

— Мого Йосипа... Мого коханого... Ми разом працювали, зустрічалися. Потім його направили на роботу в Казахстан. Він там лишився — не приїхав до мене. Зрадив. І я його прокляла...

— І що?

— Він благав простити його. Він був такий молодий і гарний, що мені здалося, що й мені двадцять. Уявляєш?

— І?..

— Я його простила... Відтоді той, що я тобі казала, вже не міг мною повелівати. Я перестала йому докладати. І слідкувати за тобою. Ти мені простиш?

— Звичайно, — Лев погладив по голові стареньку, як маленьку дівчинку, що хоче чимшвидше вирости, щоб не боятися бабая. — Хочете, я дізнаюся про нього?

— Ні, — відповіла пані Стефа. — Скоро він сам мені про все розповість, — вона рішуче втерла сльозу, сказала «вибач» і зачинила перед Безруким двері.

Лев рвучко розсунув штори — просив від вікон світла. Ніч надивилася стільки