Читати книгу - "Домбі і син"

— Якщо я й житиму, і буду здоровий, — хоч цього я певний, — вів далі Уолтер, — я все ж, покидаючи Англію, не маю великої надії, що побачуся з дядьком знову. Він уже старий, капітане, і до того ж все його життя тримається на звичності побуту…

— Стоп, Уол-ре! На відсутності попиту? — зненацька отямився капітан.

— На відсутності попиту теж, — ствердив, похитуючи головою, Уолтер. — Тільки до попиту він не звик, а я маю на увазі побут, уклад його щоденного життя. І якщо він — як ви це цілком правильно зауважили колись — помер би, позбувшися крамниці і всіх тих речей, до яких звик за стільки років, то ще швидше, можна сказати, помре він, утративши…

— Свого небожа! — вигукнув капітан. — Правильно!

— Ось чому, — намагався весело говорити Уолтер, — ми повинні вжити всіх заходів, аби він повірив, що наша розлука буде лише тимчасова. Але я знаю, — волів би не знати, — що це буде не так, капітане Катле. А що я з багатьох причин занадто люблю й поважаю свого дядька, то, боюсь, мені не вдасться переконати його як слід, — навпаки. Ось чому я хотів би, щоб усе це сказали йому ви, і це момент перший.

— Дай румб назад! — глибокодумно озвався капітан.

— Що ви сказали, капітане Катле? — перепитав Уолтер.

— Тримайся! — так само замислено відповів капітан.

Уолтер перечекав хвилину, щоб упевнитися, чи не має капітан ще якоїсь важливої інформації в запсі. Та капітан мовчав, і він узяв слово знову.

— Тепер другий момент, капітане Катле. На превеликий жаль, я не належу до улюбленців містера Домбі. Я завжди старався робити все якнайкраще, і робив так, але симпатії в нього я не здобув. Може, від нього й не залежать його симпатії та антипатії, — цього я не знаю. Знаю лише напевно, що я йому не до серця. Він дає мені посаду на Барбадосі не як підвищення. Він і не криється з тим, що то погана посада. Я не думаю, щоб вона взагалі могла сприяти моїй кар’єрі в цьому торговельному домі; швидше навпаки — мене просто хочуть позбавитись і загнати якнайдалі. Та про все це нам не можна ані словом прохопитись перед дядьком, капітане Катле. Навпаки мусимо представити йому мою нову службу якнайвигідніше, і я розповідаю вам все це тільки для того, щоб у разі, коли там, так далеко від дому, мені знадобиться якась, допомога, тут я мав людину, обізнану з моїм дійсним становищем.

— Уол-ре, голубчику, — відповів капітан, — у притчах Соломонових є такі слова: «Нехай у біді не забракне нам друга, а для нього — пляшки вина!» Як знайдеш це місце, зазнач собі його.

І капітан простягнув Уолтерові руку з таким відверто щирим виглядом, що красномовніший за будь-які слова, та, радіючи вдало і точно дібраній цитаті, повторив: «Як знайдеш це місце, зазнач собі його».

— Капітане Катле, — мовив Уолтер, ледь охопивши двома долонями величезний п’ястук капітана, — після дядька Сола найбільше я люблю вас. Ні на кого в світі я не міг би звіритися так, як на вас. Саме те, що я мушу виїхати, капітане, анітрохи не журить мене. Та й чого б то я мав журитись? Якби я міг сам вибирати свій шлях у житті — якби я міг піти служити звичайним матросом, просто податися в мандри до найдальших країв світу — я радо поїхав би! Вже давно поїхав би і влаштувався б так, як хотів. Але це суперечило бажанням мого дядька, суперечило планам, які він укладав на моє майбутнє, і значить — край. Та бачиться, капітане Катле, що ми трохи помилялися, і що, замість поліпшуватись, моє становище у фірмі Домбі навіть погіршало, бо якщо спершу до мене там ставилися прихильно, то тепер — явно ні.

— Повернися, Уіттінгтоне, — пробурмотів зажурений капітан, подивившись на Уолтера.

— Гей! — засміявся Уолтер. — І ще не раз повернуся, поки мені підвернеться таке щастя, як йому! Та ні, я не нарікаю, — додав він, як завжди — жваво та бадьоро. — Мені нема на що нарікати. Я забезпечений. Жити можна. Залишаючи дядька, я залишаю його під вашу опіку, а кращого опікуна годі знайти, капітане Катле. Я розповів вам усе це не тому, що я в розпачі, ні,— просто, щоб ви зрозуміли: в Домбі на службі я не маю права вибору. Я мушу їхати, куди мене посилають; брати те, що дають. Для дядька навіть краще, коли я поїду. Містер Домбі, як ми з вами знаємо, капітане, став йому у великій пригоді, і, я певен, стане у ще більшій, коли я не дратуватиму його щодня своєю присутністю. Отже, хай живе Вест-Індія, капітане Катле! Як у тій матроській пісні?

— Хай живе порт Барбадос, гей!

Веселіш!

— Стара Англіє, прощай, гей!

Веселіш!

— Гей, веселіш! Гей, ве-се-лі-і-ш! — загримів хор в особі капітана.

Останній рядок долинув до вух голінного і ще не зовсім вихмеленого шкіпера, іцо жив навпроти. Шкіпер миттю зіскочив з ліжка, відчинив вікно й на повен голос, дуже ефектно, підхопив кінець. Коли йому не стало сили дотягти заключну ноту, він — чи то на знак дружнього привіту, чи то на доказ, що голос у нього ще є, рикнув жахливе «Егей!» По чому зачинив вікно й улігся знову.

— А тепер, капітане Катле, — сказав Уолтер заметушившись і подаючи йому синій фрак та жилет, — якщо ви беретеся повідомити про мій від’їзд дядька Сола (про що він, властиво, давно повинен був знати), то я, мабуть, розпрощаюся з вами під крамницею й піду погуляю до вечора.

Капітан, проте, не виявляв великої охоти виконувати це доручення, а може, просто не покладався на свої сили. Він зовсім інакше, з такою любов’ю вже влаштував у думках Уолтерове життя до найменших подробиць, і так часто віншував себе за ту завбачливість і мудрість, з якою воно було влаштоване, що тепер, коли ця довершена будова розсипалась і доводилося самому брати участь у руйнуванні власних мрій, йому було важко й