Читати книгу - "Еринії"

― І все? ― Жінка сплеснула руками, а тоді декілька разів клацнула пальцями. ― І пацієнт відразу виліковується? Дай спокій, може, цей твій лікар виступає в програмі «Пробач мені»?

― Даремно ти так іронізуєш, ― Анджей легенько торкнувся її долоні. ― Нікого не можна вилікувати відразу. Спершу хворий повинен дати лад із самим собою, пробачити тих, хто його скривдив. Тому я йду із цим букетом на могилу…

― Авжеж, ― роздратовано пирхнула жінка. ― На могилу твого батька, щоб пробачити йому за те, що катував тебе в дитинстві. Я сотні разів чула це від тебе, ти якось особливо любив про таке розповідати, коли напивався.

Анджей мовчав. На алейках розлягався запах туї. Над зів’ялими квітами на смітниках бриніли оси.

― Ну, то що сталося із цією дитиною? ― Цього разу вона озвалася набагато лагідніше.

― Я вирішив показати це фото в телепрограмі «Зустріч через роки». Уяви собі, що за кілька днів після програми до мене подзвонив один циган із Дзержоньова й запросив до себе. Там його бабуся розповіла мені незвичайну історію. Це сталося під Львовом улітку 1939 року. У містечку Винники зупинилися цигани. Хтось із табору викрав з якогось подвір’я півторарічного малюка. Дитина швидко звикла до нового оточення. Моя співрозмовниця впізнала хлопчика на фотографії.

Анджей замовк й уважно придивлявся до навколишніх могил.

― І що сталося із цим хлопчиком? ― Жінка зупинилася й закурила цигарку.

― Цигани забрали цю дитину із собою й виховували у своєму таборі доти, доки в Галичину не прийшли німці й не знищили циган.

― Навіщо цигани її викрали?

― Хотіли навчити жебрати.

― Це такий стереотип. Таким дітей лякали. Говорили: цигани тебе вкрадуть. ― Вона ледь скривилася, але цікавість перемогла. ― А що було далі?

― Циганка сказала мені, що в останній момент перед розстрілом табору вони продали дитину одній бездітній селянській родині з-під Мостиськ. Селянин і його дружина виховали хлопчика, дали йому своє прізвище, після війни переїхали з ним до Вроцлава й не приховували від нього правди. Прізвище цього чоловіка Станішевський…

― Таке саме, як і в тебе. ― Жінка здригнулася.

― Це я був тим маленьким хлопчиком на фотографії. Від початку мої названі батьки кликали мене «циганським байстрям», ― тихо сказав чоловік. ― Я втікав з дому, рано почав пити…

― Ні, не можу повірити! ― Вигукнула вона захоплено. ― Адже за цим можна зняти суперфільм!

― Дарую тобі тему. Зроби із цього класний фільм! Згадай часи, коли ти подавала надії як режисер! Цим я прохаю в тебе вибачення…

― А свого названого батька теж хочеш перепросити за те, що ненавидів його?

― Слухай далі. ― Анджей шукав поглядом якусь могилу. ― До мене прийшов син вроцлавського фотографа, який розмножував моє фото у величезній кількості. Ми розшукали незвичайне замовлення в старих документах фірми. Знаєш, хто замовив ці фотографії?

― Hi. ― Вона напружено вдивлялася в нього.

― Той, хто тут лежить. ― Анджей показав на могилу. ― Декілька номерів «Львівського кур’єра» дозволили мені дізнатися про зниклого внука, божевілля матері й дідуся, який, мабуть, до кінця життя страждав від докорів сумління.

На могильній плиті видніли слова: «Quid est enit novi hominem mori, cuius tota vita nihil aliud, quam ad mortem iter est». Нижче був напис:

Чоловік поклав квіти на могилу, а тоді обійняв хреста.

― Нехай Еринії стануть твоїми Евменідами, дідусю!

Роман закінчено у Вроцлаві

в ніч із 31 липня на 1 серпня 2009 року

о 01:17

Мої найщиріші слова подяки (omissis titulis[79]):

― Єжи Кавецькому ― за медичні консультації;

― Збіґневу Коверчику, Пшемиславу Щуреку та Марціну Вронському ― за вдумливе редагування тексту перед подачею до видавництва;

― Лешеку Душинському та Госцивіту Малиновському ― за влучні зауваження й спостереження.

У всіх помилках винен лише я сам.