Читати книгу - "Еринії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
― І все? ― Жінка сплеснула руками, а тоді декілька разів клацнула пальцями. ― І пацієнт відразу виліковується? Дай спокій, може, цей твій лікар виступає в програмі «Пробач мені»?
― Даремно ти так іронізуєш, ― Анджей легенько торкнувся її долоні. ― Нікого не можна вилікувати відразу. Спершу хворий повинен дати лад із самим собою, пробачити тих, хто його скривдив. Тому я йду із цим букетом на могилу…
― Авжеж, ― роздратовано пирхнула жінка. ― На могилу твого батька, щоб пробачити йому за те, що катував тебе в дитинстві. Я сотні разів чула це від тебе, ти якось особливо любив про таке розповідати, коли напивався.
Анджей мовчав. На алейках розлягався запах туї. Над зів’ялими квітами на смітниках бриніли оси.
― Ну, то що сталося із цією дитиною? ― Цього разу вона озвалася набагато лагідніше.
― Я вирішив показати це фото в телепрограмі «Зустріч через роки». Уяви собі, що за кілька днів після програми до мене подзвонив один циган із Дзержоньова й запросив до себе. Там його бабуся розповіла мені незвичайну історію. Це сталося під Львовом улітку 1939 року. У містечку Винники зупинилися цигани. Хтось із табору викрав з якогось подвір’я півторарічного малюка. Дитина швидко звикла до нового оточення. Моя співрозмовниця впізнала хлопчика на фотографії.
Анджей замовк й уважно придивлявся до навколишніх могил.
― І що сталося із цим хлопчиком? ― Жінка зупинилася й закурила цигарку.
― Цигани забрали цю дитину із собою й виховували у своєму таборі доти, доки в Галичину не прийшли німці й не знищили циган.
― Навіщо цигани її викрали?
― Хотіли навчити жебрати.
― Це такий стереотип. Таким дітей лякали. Говорили: цигани тебе вкрадуть. ― Вона ледь скривилася, але цікавість перемогла. ― А що було далі?
― Циганка сказала мені, що в останній момент перед розстрілом табору вони продали дитину одній бездітній селянській родині з-під Мостиськ. Селянин і його дружина виховали хлопчика, дали йому своє прізвище, після війни переїхали з ним до Вроцлава й не приховували від нього правди. Прізвище цього чоловіка Станішевський…
― Таке саме, як і в тебе. ― Жінка здригнулася.
― Це я був тим маленьким хлопчиком на фотографії. Від початку мої названі батьки кликали мене «циганським байстрям», ― тихо сказав чоловік. ― Я втікав з дому, рано почав пити…
― Ні, не можу повірити! ― Вигукнула вона захоплено. ― Адже за цим можна зняти суперфільм!
― Дарую тобі тему. Зроби із цього класний фільм! Згадай часи, коли ти подавала надії як режисер! Цим я прохаю в тебе вибачення…
― А свого названого батька теж хочеш перепросити за те, що ненавидів його?
― Слухай далі. ― Анджей шукав поглядом якусь могилу. ― До мене прийшов син вроцлавського фотографа, який розмножував моє фото у величезній кількості. Ми розшукали незвичайне замовлення в старих документах фірми. Знаєш, хто замовив ці фотографії?
― Hi. ― Вона напружено вдивлялася в нього.
― Той, хто тут лежить. ― Анджей показав на могилу. ― Декілька номерів «Львівського кур’єра» дозволили мені дізнатися про зниклого внука, божевілля матері й дідуся, який, мабуть, до кінця життя страждав від докорів сумління.
На могильній плиті видніли слова: «Quid est enit novi hominem mori, cuius tota vita nihil aliud, quam ad mortem iter est». Нижче був напис:
Вічная пам’ять Едвард Попельський • 4 IX 1886 Борислав ― † 24 III 1973 ВроцлавЧоловік поклав квіти на могилу, а тоді обійняв хреста.
― Нехай Еринії стануть твоїми Евменідами, дідусю!
Роман закінчено у Вроцлаві
в ніч із 31 липня на 1 серпня 2009 року
о 01:17
ПодякиМої найщиріші слова подяки (omissis titulis[79]):
― Єжи Кавецькому ― за медичні консультації;
― Збіґневу Коверчику, Пшемиславу Щуреку та Марціну Вронському ― за вдумливе редагування тексту перед подачею до видавництва;
― Лешеку Душинському та Госцивіту Малиновському ― за влучні зауваження й спостереження.
У всіх помилках винен лише я сам.
ДодатокУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Еринії», після закриття браузера.