Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

— Вони підіймаються до Опівнічного шпиля! — вереснув хтось.

— Захистити шпиль!

— Згиньте, а захистіть!

— ВОГОНЬ!

Третя сальва каменів та гарпунів злетіла в небо, й один кругляк поцілив у середину корабля, де самотня блукай-бурмилиха недремно пильнувала великого корабельного літай-каменя. Блукай-бурмила з корми відповіли градом палахких ядер із залізного дерева. У вежових стінах з’явилося ще більше вирв, а одну гарпунну турель знищено прямим влучанням. У двох Сторожів Ночі: одного на високому спостережному містку, другого на бойовій платформі трохи нижче, — одночасно влучили арбалетні стріли. Обидва повалилися вперед і перевертом — вищий навздогін за нижчим — полетіли додолу, немов виконуючи якийсь чудернацький, моторошний танець.

— Більше вогню! — ревнув один отаман.

— Негайно на підмогу до шпильового приміщення! — прогримів інший.

— Повідомте Найвищого Сторожа!

— Гукніть Орбікса Ксаксіса!

Сидячи навпочіпки на підлозі, Слеб визирнув у пробоїну. Тут, біля збитого спостережного містка, він не мав напохваті ні гарпунних турелей, ні обертових катапульт, але йому жадалось помститися за смерть бойового товариша. Тремтливими руками молотоголовий гоблін підніс приціл свого арбалета до очей, заклав стрілу з залізного дерева в цівку і накрутив пружину.

— Це вам за Браґкнота! — пробуркотів похмуро. Перед ним, весь у клубах густих пасом туману, бовванів небесний корабель. Слеб опустив голову. Прицілився. На якусь частку секунди корабель порівнявся з ним. І гоблін вистрелив.

Клацнула пружина, бренькнула тятива. Стріла шугнула в повітря і щезла у товщі хмар. Слеб затамував подих. А за мить, голосніший за гармидер у самій вежі, розітнувся переливчастий крик болю, і крізь вікнину в хмарі молотого-ловець побачив, як блукай-бурмило схопився за серце і випав з небесного корабля.

— Ага, дістав я тебе! — прогарчав Слеб, дивлячись, як великий волохатий звір падає додолу. Вдруге підніс він арбалета до очей — зирк у приціл, аж просто на нього летять троє великих вогнистих ядер!

Не встиг він і скрикнути, як залізнодеревні ядра вдарили, відірвавши великий шмат горішньої частини вежі, а заразом і вибивши дух із молотоголового сторожа Слеба. Вся вежа струснулася, від верхівки до підвалин. А небесний корабель здіймався усе вище й вище — і ось уже майже порівнявся з великим шпилем, що увінчував вежу.

— Вони хочуть скинути шпиля залізними кішками! — заверещав котрийсь сторож із-під основи шпиля, коли нагло з чардака «Небесного гарцівника» на шпиль полетів важкий тризубий гак. — Вони намагаються знищити Опівнічний шпиль!

— Блюзнірство! — ревнув інший.

— Смерть загарбникам! — загорлав іще хтось.

Сторожі Ночі подвоїли зусилля, щоб відбити напад небесного корабля. Сальву за сальвою робили вони, посилаючи в бік напасника кругляки, гарпуни, стріли — все, що трапляло їм під руку. Від гуку битви тремтіло повітря. «Небесний гарцівник» відповідав власними стрілами та списиками, а також великими палахкотючими залізнодеревними я драми, які відривали шмат за шматом від чорної вежі. І сила-силенна гоблінів, троглів та тролів у чорному вбранні Сторожів Ночі загула звідтіля вниз, назустріч власній загибелі. Ще одна желізна кішка брязнула об Опівнічний шпиль. Ще в одного блукай-бурмила попала стріла…

А тим часом із другого боку до вежі підлетів небесний човен. Легко, покрадьки, мов лісовий метелик на своїх крильцях, він то підлітав вище, то спускався нижче, пурхаючи попід великою східною стіною. Його вершник шукав вигідного місця, де б проникнути до вежі. Нарешті він пірнув надолину до невеликого містка, який стирчав трохи не під самим верхом усієї споруди і на якому, на щастя, не виявилося жодного сторожа.

Ось вершник скочив із сідла на місток. Коли він надійно прив’язав свого «коня» до одного з кілець, угвинчених у стіну, кволий молочно-білий соняшний промінчик пробився крізь тучу і зазирнув хлопцеві в обличчя. З міцно стуленими вустами та зосереджено насупленими бровами він обернувся до невисокого, темного отвору дверей і пропав усередині.

Коли Рук зазирнув у морок, похмура, зловорожа атмосфера вежового нутра вдарила по його напружених чуттях, мов таран по брамі замкненої твердині. Всередині вежі було темно попри всі підвісні ліхтарі, й над усім тут панував сморід смерті та затхлий дух гниття. Рук зупинився, заціпенілий, ошелешений. Йому не вірилось: як, як міг хоч би й хто вимислити таке окаянне місце?

Він почув голоси — незліченні голоси! Приглушені стогони та немічні крики відлунювали в пітьмі, немов тиха, моторошна пригра до басовитого гуку та лютих ударів битви, що шаленіла ген угорі.

— Нещасні бідолахи! — промурмотів Рук. — Ох, коли б я тільки міг урятувати вас усіх.

Коли очі призвичаїлися до мороку, хлопець накинув плащика з шовковини нічних павуків собі на плечі й зважився рушити далі вглиб вежі. І враз опинився у запаморочливому лабіринті вузьких переходів та хистких сходових маршів, що на кшталт бутербродної начинки якось уміщалися між зовнішньою та внутрішньою стінами вежі. Розташовані під найрізноманітнішими кутами, марші дерев’яних східців розбігалися, кривуляючи, на всі боки: вгору, вниз, ліворуч, праворуч… Розпачливі стогони в’язнів зазвучали голосніше, бридкий сопух посилився.

Рук простежив поглядом, куди веде перехід, де він стояв: спочатку той біг до невеличкого квадратового майданчика, а відтак, повернувши назад, крутими східцями п’явся нагору. В далекому кінці майданчика видніли вбудовані у внутрішню стіну двері.

«Невже одна з камер?» — промайнула думка. З’ясувати це можна було тільки в один спосіб.

Рук кинувся вгору по східцях. Опинившись на майданчику, підійшов до важких дерев’яних дверей і побачив щось наче позначки. Дістав із кишень свої небесні кристали і, звівши їх докупи, спробував приглянутись ближче. На твердому дереві вирізнялося троє кострубато видряпаних імен: РІЛЬК ТІЛЬДЕРРІГ, ЛЕМБЕЛ ОБАПІЛ, РЕБ ПСУЙЛІС, ЛОКУБАР КІС… Кожне