Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Я теж піду, спробую по своїх каналах перевірити алібі Пацька. Щоправда, для цього мені самому треба з ним поговорити. Зараз знову зв’яжуся з Симком і попрошу, щоб він ще трішки затримався на роботі.

Коли Яруга залишив кабінет, Зорій підвівся, повільно підійшов до вікна. Йому чомусь хотілося знову подивитися на той самотній листочок, що так уперто боровся із зимовим вітром. Але листка на дереві вже не було. Богдан Данилович припав до скла й поглянув униз, на землю, де на пожухлому газоні лежали сотні, тисячі листків. Чи пізнав він саме того, який щойно зірвався? Ні, листя лежало жовто-брудним килимом. Доля й перспектива якого відома й очевидна — до весни обернутися на звичайнісінький матеріал для гумусу. Хто згадає про мужнього непокірного листка?

Хто згадає про те, що полковник Зорій так наполегливо воює з тим злочинним негативом, що накопичився в його рідній країні? Чи не виявиться його боротьба боротьбою з «вітряками»? Кому це треба? Хто це оцінить?

Зорій не забув про завдання голови Служби Герасима Беруна щодо розробки заходів для підвищення іміджу СБУ. Думав він про це в короткі перерви між розслідуванням побиття депутатів, участю в операції зі знешкодження міжнародного наркосиндикату та розшуком терориста.

І не лише думав. Богдан Данилович дав завдання своєму недавно завербованому агенту з журналістської братії, щоб той підготував письмовий аналіз ситуації в тому середовищі й дав короткі характеристики деяким своїм колегам. Цим завданням Зорій убивав двох зайців: перевіряв ще раз аналітичні здібності агента, його оперативні можливості, а також визначався, з ким із журналістів можна далі працювати з метою можливого використання в заходах Служби безпеки.

Ще до того, як агент приніс Зорію письмове повідомлення з характеристиками колег, полковник зателефонував своєму давньому приятелю Олександрові Ліченку й домовився:і ним про зустріч. Тепер Богдан Данилович ще раз уважно перечитав написане агентом і дійшов висновку, що правильно прийняв рішення стосовно Ліченка. Ті журналісти, про яких ішлося в агентурному повідомленні, не годилися для виконання завдання голови СБУ.

…Окрім наданого аналізу обстановки в творчому середовищі, виконуючи завдання, джерело повідомляє, що з усієї журналістської тусовки, що нині на слуху й на виду в публіки, можна звернути увагу лише на кількох з тієї маси бездарностей, яких наштампував і далі штампує місцевий університет. Мова не про грамотність і талант, а взагалі про здатність хоч якось виділитися серед собі подібних.

При підготовці матеріалу зовсім не враховувалися як критерій оцінки визначення «добрий» — «поганий». Основна оціночна шкала — популярність, пізнаваність, відмінність. Можливо, певною мірою — неординарність. Отже:

Володимир Долгановський. Типовий журналіст-кілер, працює винятково на владу, яка за це справно й щедро йому платить. Конкуренцію в цьому йому може скласти хіба що В’ячеслав Пихович із телеканалу»1–1».

Олександр Єліцович. У журналістських колах поширювалися чутки, що Олександр був агентом у ментів, вони давали йому матеріали «ексклюзив», брав участь у провокаціях, в операціях справжніх, потім почав брати гроші у бандитів, спочатку трішки, потім заліз у борги, зрештою, кажуть, почав працювати на СБУ, а потім заплутався і створив на гроші бандюків свій інтернет-сайт, де розміщує замовні матеріали, чорний піар…

Людмила Коробкова. Чорнорота, але одна з небагатьох справді талановитих. Колись була принциповою, боролася, не боялась, потім її купили соціалісти, а потім ліберали… Попри заангажованість, Коробкова готує цікаві й оригінальні статті, які з задоволенням беруть редактори видань і читає публіка.

Валентина Кошникова. Красива, нахабна, розумна, сексапільна, для досягнення мети не гребує інтимом, спить тільки з потрібними людьми (з влади, бізнесу, політики, якщо треба — й з бандюками).

Віктор Портянников. Розумний, інтелектуал, хитрий, показує, що правдивий і прямий, хоча всі знають, що має задню думку. Має широкі зв’язки в політикумі (України і Росії), був головним редактором газети, не помирився з власником (хотів самочинно розпоряджатися грошима) та й політику редакторську хотів вести незалежну. А так не буває.

Семен Кичінін. Головний редактор однієї з найбільших в Україні бульварної газети. Весь час треться біля влади. Завдяки чорним піар-технологіям і зв’язкам з провідною бізнес-партією розвалив не одну конкуруючу газету, в зв’язку з чим має дуже сумнівну репутацію, хоча несе себе надто високо. Кичінін знає майже все, що про нього говорять інші журналісти, бо фактично на кожного, хто хоч раз із ним спілкувався, він веде досьє, засилає до недоброзичливців свою «агентуру», декого прослуховує, за окремими організовує спостереження. А про нього говорять, що він працює на російські спецслужби. Коли потрапив у опалу один із його найвпливовіших покровителів, Кичінін спробував здати з потрухами своїх недавніх союзників. Але це йому не вдається, і він тікає спочатку в Європу, а потім до Америки. Зараз він повернувся в Україну і намагається знову поновити свої позиції та вплив на медіапростір.

Саме на цих осіб джерело радить звернути увагу. Вся інша братія не варта уваги — дрібнота.

Клара

От усі вони так, ці журналісти. Кожний лише себе вважає талановитим, принциповим і безкомпромісним. Решта — продажні нездари і дрібнота. Навіть «Клара», яку він довго вивчав і яка, здається, створює враження порядної й більш-менш об’єктивної людини, не втрималася від безапеляційних характеристик, хоча Богдан Данилович може з нею й погодитися.

Він особисто знає людей, про яких повідомляє «Клара», і тут вона має рацію. Утім, з нею ще треба працювати й працювати.

Бо це удома можна собі дозволити вільні інтерпретації, а там, куди Зорій готує агента, такі вільності можуть погано закінчитися.