Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

Нарешті мій учень сів і зітхнув:

— Ти ніколи не поділяв моїх почуттів.

— Тенто, ну, ви можете далі битися, — сказав ватажок розбійників.

Шляхетний парубок відірвав голову від землі й поглянув на Бурецвіта.

— О-о ні… — простогнав він і знову відвалився на травичку.

— А давай ми його просто вб’ємо, та й усе, — запропонував ватажок. — Чого тобі мучитися?

— Ні-і…

— Ну давай! Ну чого ти!

— Я сказав, що я битимуся з ним, і я битимуся з ним!

Шляхетний Тенто звівся на ноги.

— Він утратив свій меч, дайте йому інший.

— От який ти впертий! — похитав головою ватажок. — Дами, займімо місця у глядацькому залі.

— Де мої штани? — спитала я. — Де мої бриджі?

— Нема, — стенув плечима ватажок.

— Так, хто вкрав мої бриджі? Ну добре, де мій рюкзак? Рюкзак мій де?

Я встала і пішла до дерева, під яким звалили наші речі.

Тим часом Бурецвітові видали новий дерев’яний меч, і хлопці знову зійшлися у двобої. З усього було видно, що ця бійка набридла вже обом. Тепер вони всерйоз намагалися зашкодити одне одному, але їм уже бракувало сил.

— Де наші речі? — спитала я ватажка.

— Нема, — розвів він руками.

Я заричала вголос.

— Що ви собі дозволяєте?

— А ми розбійники.

Я сіла на траву, закипаючи від люті.

— Ви жалюгідні, — заявила я. — Якісь жалюгідні хулігани!

— Подружко, не хвилюйся, ну, погуляєш у трусиках, — сказала Перла, що тільки-но підійшла.

— Так, вона права! І ти, Перло, можеш морально підтримати подругу.

— Так, можу.

Вона присіла біля мене й накинула частину своєї спідниці мені на коліна.

— Дякую, — зітхнула я.

Шляхетний Тенто зупинився і опустив меч. Він важко дихав і переводив погляд з Бурецвіта на ватажка.

— Ну що? — гукнув ватажок. — Втомився?

Тенто підняв свою дерев’яну зброю і знову ринувся на Бурецвіта. Вони стукнулися палицями і розійшлися, шляхетний парубок ледь не гепнувся, заплутавшись у власних ногах, потім відбіг подалі й зупинився. Шукач опустив свій, вичікуючи, що буде далі.

— Ну, гаразд, годі — сказав Тенто. — Він мене дістав.

Убивайте його.

— Нарешті! — зрадів ватажок.

— Що? Ні! — підскочили ми з Перлою.

Бурецвіта схопили і потягли до гілки негуманного призначення.

— Мотузку, мотузку давай! — кричали розбійники.

Ми побігли до шукача, але дорогою нас перехопили двійко чортових головорізів.

— Не смійте! — вищала я.

— Бурецвіте, Бурецвіте! — гукнула Перла. — Якщо вони тебе повісять… я… я не переживу цього!

— Я теж, — відізвався шукач.

— Зачекайте, а другий де? — спитав ватажок.

— Тутоньки я, — почувся голос Мережа.

Всі повернулися в його бік. Мій учень стояв оддалік, приставивши ножа до Тернової горлянки.

— Чортівня! — вилаявся ватажок. — Як це сталося?

— А зараз ми всі підемо до Садівника, — сказав Мереж.

— Нікуди ми не підемо! Відпусти його! Він — мешканець заповідника, ти не маєш права завдати йому жодної шкоди!

— А мені насрати, — відгукнувся Мереж. — Приріжу його до дідька та й годі.

— Терне, ану здихайся цього нахаби! — звернувся до помічника ватажок.

— Не можу, ти ж бо знаєш, я хлопець тямущий, але не бойовий. Ви якось зробіть так, щоб він мене не зарізав.

— А зараз, — сказала я, — ми всі підемо до Садівника.

— Нічого доброго з цього не вийде, — повернувся до мене ватажок.

— Побачимо.

— Побачите, — стенув він плечима.

4

Після недовгої прогулянки лісом наша процесія зупинилися біля одноповерхового дерев’яного будиночка, що врізaвся в хащу своїми численними безсистемними гілками-прибудовами.

— Лісниче! — покликав ватажок. — Лісниче! Лісниче-е!

— Чого вам треба? — долинуло звідкись з-поза хати.

— До тебе гості.

— Я нікого не запрошував!

— Ну вийди на хвилинку!

— От уже!…

За півхвилини з-за будинку вийшов чоловік у робітничих штанях і садових рукавицях. Обличчя його важко було розгледіти через крислатий капелюх, насунутий на очі.

— Чого вам треба… Що?! — отетерів він, побачивши нас. — Хто це в дідька такі?

З-під капелюха запитально виглядав шнобель.

— Це шукачі орхідеї.

— От як… а скажи-но мені, друже мій Джерел, чи мають вони зараз стовбичити тут, біля мого дому, чи бовтатися на гілці?!

— Ми не змогли стратити їх з об’єктивних причин, — відповів присоромлений ватажок.

— Он як, чума на ваші голови!

— Чому ви бажаєте нам цього смертельного інфекційного захворювання? — дорікнув Терн.

— Вони захопили Терна, — сказав ватажок.

— Що? Ну і хай приріжуть цього бовдура! — капелюх разом із носом рішуче мотнувся вбік.

— Ви маєте вислухати нас,