Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

приниження, бо його брат складається з радості і слави. Він, дзюбатий, зігріється під братовим сонцем. Відтепер інші діти, побачивши хлопчика, запрошуватимуть його до всіх своїх ігор: «Ти, що маєш брата, ходімо побігаєш із нами… ти гарний у своєму браті». А він проситиме брата посадити і їх, по черзі, на шию бойового коня, щоб і їх напоїв вітер. Він не буде суворий до тієї малечі за її невігластво. Він любитиме дітлахів і казатиме їм: «Щоразу, коли повертатиметься брат, я збиратиму вас і він розповідатиме вам про свої битви…» Отже, він горнеться до тебе, бо ти знаєш. Для тебе він не такий потворний, бо ти бачиш крізь нього його старшого брата.

Але ти сказав йому забути, що існує рай, спасіння і сонце. Ти позбавив його панцера, що робив його сміливим під камінням. Ти підпорядкував хлопця його багнюці. Ти сказав йому: «Мій хлопчику, спробуй жити по-іншому, бо немає чого сподіватися від прогулянки на крупі бойового огира». Як ти розповіси хлопчику, що його брата прогнали з армії, що вкритий ганьбою, він повертається в село і що по дорозі в село він так страхітливо кульгає, що в нього жбурляють каміння?

Якщо тепер ти скажеш мені:

- Я сам відкопав його, мертвого, з болота, в якому він утопився, бо за браком сонця уже не міг жити.

Тоді я плакатиму над людською злиденністю. Завдяки такому дзюбатому обличчю, а не якомусь іншому, такому бойовому огиру, а не іншому, такій прогулянці на крупі в день слави, а не якійсь іншій, такій ганьбі на початку села, а не якійсь іншій, нарешті такому болоту, про яке ти мені розповідав, що там є качки, а на берегах сохне вбога білизна, я зустрів Бога, так-бо далеко зайшов мій жаль із приводу людей, бо ти мене вивів на істинний шлях, розповівши мені про цього хлопця, а не іншого.

Отже, не шукай передусім світла, що є річчю серед інших речей, шукай світла храму, що увінчує каміння.

 

CCI

 

 

Засуджуючи мене, ти служиш мені. Звісно, я помилився, описуючи побачену країну. Я погано визначив місце річки і забув одне село. Отже, галасливо тріумфуючи, ти прийшов і заперечуєш мої помилки. А я схвалюю твою роботу. Хіба маю я час усе виміряти, все перелічити? Мені важливо, що ти судиш про світ із гори, яку я обрав. Ти палко любиш цю працю, ти зайшов далі, ніж я, в моєму напрямі. Ти підтримав мене там, де я був слабкий. Я задоволений.

Адже ти помиляєшся щодо моїх дій, гадаючи, ніби заперечуєш мені. Ти належиш до породи логіків, істориків і критиків, які обговорюють матеріали обличчя і не знають обличчя. Що важать для мене тексти закону й конкретні укази? Це ти маєш винайти їх. Якщо я прагну заснувати в тобі схильність до моря, я опишу корабель, що пливе серед хвиль, зоряні ночі та імперію, яка вирізьблює острів у морі завдяки диву запахів. «Настане ранок,- кажу я,- коли ти вступиш, дарма що для твоїх очей нічого не зміниться, в населений світ. Острів ще невидимий, наче кошик із прянощами, утверджує свій базар на морі. Ти побачиш своїх матросів уже не патлатих і суворих, а з палким бажанням, вони й самі не знають чому, ніжних пожадань. Адже про дзвін спершу думають, а вже потім чують, як він дзвонить, груба свідомість вимагає багато галасу, тоді як вуха вже поінформовані. Ось я вже щасливий, бо йду до саду, що з краю пахтить трояндами… Ось чому на морі залежно від вітру ти відчуваєш смак або любові, або відпочинку, або смерті.

Але ти знову підступився до мене. Корабель, який я описав, не готовий витримувати випробування бурею, тож слід змінити ту або ту його деталь. Я схвалюю. Тож змінюй! Мені нема чого розбиратись у дошках і цвяхах. Потім ти заперечуєш приправи, які я пообіцяв тобі. Твоя наука довела мені, що вони інші. Я схвалюю. Мені немає потреби знати твої проблеми ботаніки. Мені важить, щоб ти збудував корабель і збирав мені далекі острови в широких морях. Отже, ти плаватимеш, щоб суперечити мені. Ти суперечитимеш мені. Я поважатиму твій тріумф. Але згодом, повільно, в тиші моєї любові, я піду відвідаю, після твого повернення, портові вулички.

Заснований церемоніалом вітрил, які треба піднімати, зір, які треба читати, і мосту, який треба мити, не шкодуючи води, ти повернешся, і з пітьми, де я сидітиму, я слухатиму, як ти співаєш своїм синам, щоб вони плавали, пісню острова, що утверджує свій ринок на морі. Я повернуся звідти задоволеним.

 

Тобі годі сподіватися ані зловити мене на помилці, ані справді заперечити мені в головному. Я причина, а не наслідок. Невже ти хочеш довести скульпторові, що він мав різьбити радше таке обличчя жінки, ніж таке погруддя воїна? Ти терпиш жінку або воїна. Вони просто є навпроти тебе. Якщо я звертаю очі до зір, я не шкодуватиму про море. Я думаю про зорі. Коли я творю, мене мало здивує твій опір, бо я взяв твої матеріали, щоб будувати інший образ. Спершу ти протестуватимеш. «Цей камінь,- скажеш мені ти,- з чола, а не плеча».- «Можливо,- відповім я.- Так воно й було».- «Цей камінь,- скажеш мені ти,- з носа, а не з вуха».- «Можливо,- відповім тобі я,- так і є».- «Ці очі…» - скажеш мені ти, але через те, що ти суперечиш мені, відступаєш і наступаєш, схиляєшся праворуч і ліворуч, щоб критикувати мої операції, все-таки настане мить, коли постане у світлі єдність моєї творчості, саме таке обличчя, а не інше. Тоді в тобі буде тиша.

Для мене неважливі помилки, якими ти дорікаєш мені. Істина перебуває понад ними. Слова погано одягають їх, і кожну з тих помилок можна критикувати. Нездатність мого язика часто спонукала мене суперечити самому собі. Але я не помилився. Я не сплутав пастку і здобич. Здобич - спільна міра елементів пастки. Не логіка пов’язує матеріали, а той самий Бог, якому вони служать разом. Мої слова незграбні й зовні непослідовні: в центрі не я. Я просто є. Якщо я вдягнув справжнє тіло, мені нема чого дбати про істину складок на сукні. Якщо жінка гарна, то, коли вона ходить, складки розгладжуються і складаються по-новому, але неодмінно відповідають одні одним.

Я