Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

260
0
16.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старосвітські батюшки та матушки" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 94
Перейти на сторінку:
про­си­ти мит­ро­по­ли­та, щоб він зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Чет­вер­то­го дня після по­хо­ро­ну Они­ся Сте­панівна поїха­ла з про­шен­ням до вла­ди­ки.

Приїхала во­на в Київ, взя­ла про­шен­ня, взя­ла в ру­ки здо­ро­ву па­ля­ни­цю й пішла в Софійське до вла­ди­ки. Але, йду­чи до Софії, гля­ну­ла на Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де жив архієрей, і в неї в душі за­кипіло: в неї про­ки­ну­лась при­род­же­на зав­зятість.


- Зігнав з світу мо­го па­нот­ця! Вко­ро­тив йо­му віку! Піду та хоч ви­лаю. Я не по­див­лю­ся, що він архієрей: є в Києві й стар­ший над ним.


Онися Сте­панівна пос­то­яла се­ред Софійсько­го май­да­ну, по­ду­ма­ла од­ну хви­ли­ну й замість Софійсько­го пішла до Ми­хай­лівсько­го. Во­на в до­розі не вис­па­лась, ду­же здо­ро­жи­лась, бу­ла розд­ра­то­ва­на, увійшла в при­хо­жу, пок­ла­ла па­ля­ни­цю на вікні, сіла й жда­ла своєї чер­ги, по­ки її пок­ли­чуть в зал, де сидів архієрей.


Прийшла чер­га до неї. Ке­лей­ник мах­нув до неї ру­кою.


Онися вся в чор­но­му, в чорній довгій сукні, вни­зу об­шитій білою стьожкою, в чорній хустці на го­лові, ви­со­ка, рівна й су­ха, ввійшла в зал і поцілу­ва­ла архієрея в ру­ку.


- Що ска­жеш? Чо­го про­сиш? - спи­тав архієрей. - Звідкіля ти?


- Я, вла­ди­ко, удо­ва, ма­туш­ка з Вільша­ниці. Не про­си­ти прий­шла я, - прий­шла по­зи­ва­тись, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.


Архієрей не розібрав га­разд тих слів і знов спи­тав:


- Чого ти про­сиш? Де твоє про­шен­ня?


- Я не з про­шен­ням прий­шла, - я прий­шла спи­та­ти, на­що ви за­па­гу­би­ли па­нот­ця? Він че­рез вас вмер, - ска­за­ла Они­ся сер­ди­тим го­ло­сом.


Архієрей ці сло­ва зро­зумів. Сер­ди­тий тон так йо­го вра­зив, що він встав з крісла.


- Що ти? Що з то­бою? - пи­тав архієрей. - Чи ти су­ма­шед­ша, чи бо­жевільна?


- Хвалити бо­га, я ще не су­ма­шед­ша. Ви, свя­тий вла­ди­ко, ос­ла­ви­ли мо­го небіжчи­ка, здійня­ли з йо­го ри­зи й ря­су. Він че­рез вас пе­ре­пе­ча­ливсь, зас­лаб од стра­ху й вмер.


Онися все підніма­ла го­лос, а з ос­таннім сло­вом не ви­дер­жа­ла й за­ри­да­ла го­лос­но на увесь зал, так, що лу­на пішла попід ви­со­кою сте­лею. Архієрей сто­яв і тільки ди­вив­ся на Они­сю Сте­панівну.


Онися пе­реп­ла­ка­ла, пе­ре­ве­ла дух, і її очі знов су­во­ро блис­ну­ли.


- Якби не ви, мій па­но­тець був би й досі жи­вий. Я на вас бу­ду пла­ка­ти з си­ро­та­ми ввесь свій вік. Ви пос­лу­ха­ли Ба­ла­бу­хи; а про­то­поп дав­но злий на нас че­рез свою по­га­ну жінку. Во­ни нас знес­ла­ви­ли, об­го­во­ри­ли. Хіба я вин­на, що про­то­поп­ша од­би­ва­ла од ме­не най­мич­ку Ма­ру­сю?


- Про яку Ма­ру­сю ти ото вер­зеш? Що ти вер­зеш? Ти п'яна, - ска­зав архієрей, при­га­дав­ши те­пер Вільша­ни­цю й ста­ро­го от­ця Ха­ри­то­на.


- Ні, я не п'яна, - я тве­ре­за; я чес­на ха­зяй­ка, а не п'яни­ця; я не тіка­ла з гу­са­ра­ми, як на­ша про­то­поп­ша; ме­не не кра­ли гу­са­ри. То про­то­поп­ша сиділа в гу­са­ри­на на однім коліні, а на дру­го­му жидівка Хай­ка. Все ли­хо скоїлось че­рез про­то­поп­шу. А ви пой­ня­ли їм віри та й здійня­ли ря­су з мо­го без­щас­но­го покійни­ка.


- Вийди геть! - крик­нув архієрей.


- Ба не вий­ду. Я приїха­ла по­зи­ва­тись, а не про­ха­ти. Де я, безп­ри­тульна, те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю? Де я діну сиріт?


Онися роз­лю­ту­ва­лась і вже кри­ча­ла на увесь зал.


- Я бу­ду жаліти­ся мит­ро­по­ли­тові. На вас бу­де суд бо­жий на тім світі! Те­пе­реч­ка мені хіба тільки вто­пи­тись з си­ро­та­ми! Ой я без­та­лан­на! Прок­ля­тий той час, ко­ли я на світ на­ро­ди­лась…


Онися Сте­панівна знов за­ри­да­ла на увесь зал. Архієрей ба­чив, що од неї труд­но од­че­пи­тись, пішов у дру­гу кімна­ту й двері при­чи­нив. Они­ся ще дов­го го­ло­си­ла й про­мов­ля­ла, а далі мах­ну­ла ру­кою, вий­шла з по­коїв і пішла до мит­ро­по­ли­та.


Онисю Сте­панівну впус­ти­ли до мит­ро­по­ли­та. Мит­ро­по­лит був ду­же ста­рий, ду­же доб­рий, ти­хий на вда­чу чо­ловік і ве­ли­кий ас­кет. Він сидів в кріслі ко­ло сто­ла в чорній скуфії. Они­ся увійшла з па­ля­ни­цею в ру­ках, взя­ла бла­гос­ло­вен­ня, по­да­ла, по ста­ро­давньому зви­чаю, па­ля­ни­цю й про­шен­ня. В неї з очей і досі тек­ли сльози.


- Спасибі за свя­тий хліб, дар бо­жий! Чо­го ти пла­чеш? - спи­тав лас­ка­вим го­ло­сом мит­ро­по­лит. - Чи те­бе хто зо­би­жає, чи що?


- Де вже пак мені не пла­ка­ти, свя­тий вла­ди­ко! Архієрей звів з світу мо­го па­нот­ця, - ска­за­ла Они­ся, впав­ши вла­диці в но­ги.


- Як то? - про­мо­вив зди­во­ва­ний мит­ро­по­лит. Він аж ус­тав з крісла й пе­рех­рес­тив­ся. - Встань, го­во­ри! Ти удо­ва?


- Звів з світу!. - го­во­ри­ла Они­ся, вти­ра­ючи сльози хус­тин­кою.


- Де? Як? Чи вже ж цьому прав­да? Си­ли не­бесні! Що ти го­во­риш?


- Святий вла­ди­ко! Архієрей зняв з мо­го па­нот­ця ри­зи й ря­су при всій гро­маді, а він з пе­ре­ля­ку як ох, та й ох! та че­рез місяць і вмер, - ска­за­ла Они­ся.


- Ой бо­же мій! Ой який ве­ли­кий гріх вчи­нив­ся! Си­ли не­бесні! Мо­же, твій па­но­тець вчи­нив щось не­доб­ре? Мо­же, прос­ту­пив­ся?


- А що ж він вчи­нив? Ска­за­ти прав­ду, не він ви­нен, а я: я по­ла­ялась з про­то­поп­шею за най­мич­ку, а про­то­поп­ша на­мо­ви­ла про­то­по­па, і він на­го­во­рив архієреєві на мо­го па­нот­ця. Та вже ж як там не бу­ло, не­хай вже їх бог су­дить, а я зіста­лась си­ро­тою з дітьми.


- Не плач, я зос­тав­лю за си­ро­та­ми па­рафію, а тобі не­хай зять одділить тре­ти­ну жа­лу­ван­ня й при­но­син до церк­ви і ого­ро­ду.


- Чи не мож­на, свя­тий вла­ди­ко, одділи­ти по­ло­ви­ну? В ме­не дві доч­ки, ще й си­нок в школі вчиться.


- Не мож­на. Бу­де з те­бе й тре­ти­ни. Шу­кай дочці же­ни­ха, та йди здо­ро­ва, та мо­лись бо­гу. І я за те­бе по­мо­люсь і за твоїх сиріт. Бо­же, бла­гос­ло­ви те­бе!


Онися пе­рес­та­ла пла­ка­ти, втер­ла сльози, поцілу­ва­ла в ру­ку вла­ди­ку, по­дя­ку­ва­ла й поїха­ла до­до­му.


Пішла чут­ка по се­лах, що мит­ро­по­лит зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Во­се­ни по­ча­ли їзди­ти до сиріт семіна­рис­ти, а пе­ред пок­ро­вою за На­де­зю пос­ва­тав­ся мо­ло­дий семіна­рист Пет­ро Завіновський. Він був не ду­же гар­ний з ли­ця: біля­вий, товс­тий, тро­хи кир­па­тий; але На­дезі, як си­роті, не бу­ло чо­го гар­бу­зу­ва­ти. Во­на да­ла сло­во, за­ру­чи­лась, і після пок­ро­ви Они­ся Сте­панівна спра­ви­ла весілля. Весілля бу­ло сирітське: без му­зик, без танців. Гості по­ве­че­ря­ли та й роз'їха­лись.


Онися Сте­панівна обділи­ла доч­ку й зя­тя всім, що бу­ло потрібно на гос­по­дарстві: да­ла три па­ри волів, дві ко­ро­ви й те­ли­цю, па­ру ко­ней, да­ла тро­хи гро­шей, і са­ма пе­рей­шла з мен­шою доч­кою Па­ла­зею в но­ву, пе­ре­роб­ле­ну з сіней, кімна­ту.


Онися Сте­панівна, як ста­ра гос­по­ди­ня в домі, й не ду­ма­ла ви­пус­ка­ти з своїх рук гос­по­дарських віжок. Во­на заб­ра­ла в свої ру­ки всі ключі - од ко­мо­ри, од льоху, навіть од во­зовні. Зя­теві во­на да­ла тільки ключі од стайні,

1 ... 72 73 74 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"