Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Так ми проговорили ще деякий час, потім прийшов Руслан, а з ним і високий худорлявий чоловік, оцінивши фронт майбутніх робіт. Чоловік виявився немолодим, тому Марія Семенівна тут же прийняла бойову стійку. Ні бигуді, ні рожевий халат її не бентежили. Йти теж не стала. Все слухала, намагалася давати поради або ж навпаки - питала і невинно кліпала очима.

Мені вдалося тільки один раз зловити погляд Руслана. Там були всі муки, які тільки здатний випробувати чоловік в компанії рішучої цікавої жінки.

- Тримайся, - одними губами сказала я.

Він, як не дивно, зрозумів.

Коли бідний ремонтник покинув нашу квартиру під ручку з Марією Семенівною, якій терміново знадобилася консультація, Руслан шумно видихнув.

- Я думав, вона ніколи не піде.

- Як бачиш, обійшлося, - зауважила я, закриваючи двері. - І це радує.

Він хмикнув.

- Радує, що ти мені знову перестала викати. Ну ладно, мені треба в душ. Наскакався як олень, треба привести себе в порядок.

З цими словами Руслан зник у ванній. Я оглянула коридор і тільки зітхнула. Натоптали... Ну точно, олені! Змусити б самих мити, ех... Де там мої миска і ганчірка?

Другий підлоговий акт... в сенсі, акт миття підлоги відбувся вже в прискореному варіанті. Все блищало і сяяло чистотою. Вдоволена собою, я шумно видихнула. Так, пора вставати, а добру половину дня я провела на четвереньках, ігноруючи швабри. Швабри - справа добра, але коли не зламати. А після вчорашнього... одну ми не туди поставили, а інша просто не витримала випробувань і переламалася посередині. Тому залишився старий-добрий метод «на карачках».

У ванній лилася вода. Потім затихла, почувся клацання замка. З’явився Руслан і... Єдиною його одягом було рушник ніжно-фісташкового кольору, яке приховує стегна і те, що не прийнято оголювати в пристойному суспільстві.

Міцні руки, широкі плечі, чудовий торс. У роті чомусь пересохло. Ноги у нього теж гарні. Навіть домашні шкіряні капці не псують. А ще волосся вологе, темніші, ніж зазвичай... І очі...

- Віто, чому ти на мене так дивишся? - запитав Руслан, не відводячи погляду.

- Я... - голос зрадливо затремтів.

«Час розмножуватися», - натякнув інстинкт.

Руслан зробив крок вперед. Почувся дивний «вжух», потім мат, і немов в сповільненій зйомці я побачила, як на мене падає шикарний чоловік. Вже без рушника. Соображалка чомусь відмовила, єдине, що я змогла - виставити вперед руки, намагаючись хоч якось утримати його.

В результаті впали на підлогу разом. На щастя, я все ж сиділа. Інакше удар був би відчутним. А мені... мені й так вистачило.

- Ти на мене весь час падаєш, - трохи здушено вимовила я, раптом розуміючи, що Руслан не збирається вставати і практично вдавлює мене собою в густий ворс килима.

Вдало впали. Добре, що не на ламінаті на кухні.

- Підлога... слизька, - хрипко видихнув він. Зелені очі потемніли, наче море напередодні шторму.

Його тіло виявилося неймовірно гарячим, хоча в квартирі було прохолодно. Або це все через контраст? Боже, Віто, які у тебе погані думки зараз. І губи... його губи недозволено близько. Мені зараз абсолютно все одно, що він там ще говорить, я просто дивилася на них як заворожена.

- Віто? - ніби крізь туман долинув голос Руслана. - Ні, я їй тут в любові зізнаюся, а вона в хмарах вітає!

- А? - відгукнулася я, насилу фокусуючись на ньому.

Замість відповіді Руслан притулився до моїх губ, не даючи більше нічого сказати. Широкі долоні ковзнули по моїм бокам. Шкіра під його дотиками точно спалахнула вогнем. Дихати стало важко, думки почали плутатися.

- Всі розмови - потім, - хрипко прошепотів Руслан, вплітаючи пальці в моє волосся і змушуючи прогнутися в його обіймах, знову цілуючи так, що своє ім'я забудеш.

...До дивану ми все ж добралися. Килим виявився непоганий, але жорстий для таких втіх. До того ж у мене ніякого підігріву підлоги немає, тому декому довелося терпіти польові умови.

Руслан виявився чудовим коханцем. Уважний, ласкавий, чуйний. З ним було дійсно добре. Не те щоб я досвідчений знавець, але з упевненістю можу сказати, що краще цього чоловіка нікого не було. І цілувався він чудово.

- І що ми будемо робити далі? - запитала я, дивлячись в стелю. Ми вже лежали в обіймах одне одного, і моя голова знаходилася на його плечі.

- Ти не дуже правильна жінка, Віто, - зітхнув Руслан. - Якби я не знав, чим ми тут тільки що займалися, вирішив би, що ти побачила браковану тканину і попалені нитки, які неможливо використовувати в роботі.

- У роботі як раз дуже нічого, - брязнула я і тут же прикусила язик.

- О боже, - простогнав Руслан, - що мені дісталося?

Але всупереч словам і інтонації, стиснув мене в обіймах так міцно, що стало ясно - хрін виберешся. І що дістався він цілком задоволений.

- А що?

- Нестерпна жінка, зроби хоч вигляд, що щаслива від того, що у тебе все сталося з чоловіком твоєї мрії.