Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

5

Клосс повернувся додому стомлений. Не поспішаючи відімкнув двері своєї надто просторої, як для однієї осо/ би, кімнати. Колись, до війни, в цьому непривабливому будинку з червоної цегли містилося ремісниче училище; тепер офіцерів розквартирували в колишніх класах. Спершу Клосс почував себе ніяково в цьому приміщенні, де легко можна було б розмістити два взводи солдатів. Ця кімната припала йому до душі після одного випадку. Якось уночі його розбудив грюкіт у двері і крик: “Відчиняйте, гестапо!”

Потім виявилося, що це був невибагливий жарт Бруннера, який вдерся з приятелями, шукаючи шнапсу. Але за кілька секунд, перш ніж з’ясувалося, в чому річ, Клосс полюбив цю кімнату: десятиметрова відстань від дверей до його ліжка дозволила б йому відправити на той світ кілька гестапівців, раніше ніж вони дісталися б до нього.

Клосс роззувся, скинув мундир і приліг. Зробив усе, що треба було зробити; тепер кілька годин чекання. Вдасться чи не вдасться? Він не любить очікувати. У такі хвилини, як ця, просто лягає і спить. Сьогодні ж треба спочити як ніколи, бо цей день, останній день 1944 року, приніс йому багато вражень. “Мусить пощастити! Стільки разів щастило”, — встиг ще подумати перед тим, як заснув.

Розбудив його стукіт у двері. Перш ніж сказати “Увійдіть!”, Клосс пригадав собі все те, від чого втік, шукаючи порятунку вві сні. Кузина Едита, подруга дитячих розваг… Юнацька любов… На порозі з’явився Курт.

— Приніс хлопець від годинникаря, — промовив він.

— Дякую, Курте. — Клосс узяв з рук ординарця великий старомодний будильник. — Я відпускаю тебе аж до ранку. Можеш іти до своєї Маргаритки. Чекай, ось їй від мене новорічний дарунок, — гукнув Клосс, простягаючи плитку шоколаду.

Курт козирнув. Він не розсипався в подяках. Знає свого шефа не віднині. Відчуває, коли обер-лейтенант хоче лишитися наодинці. Тепер саме оце настала така хвилина, тож Курт іде собі, розмірковуючи над тим, що коли він зараз віднесе Маргариті шоколад, то чи встигне вона спекти на вечір шоколадний торт. Бо Курт над усе любив шоколадні торти.

Клосс тим часом почекав, поки стихнуть кроки Курта в довгому темному коридорі, що пахнув пилевбираючою рідиною. Тільки тоді повернув у замку ключ, підійшов з будильником до вікна. Скорше із звички, ніж з потреби, поклав на підвіконня переведений на запобіжник пістолет. Один рух, і задня стінка будильника відскочила, мов стиснена пружина. Клосс вийняв тоненько скручену записку. На ній рясніли рядочки літер: “Тітка Гільда хвора на ревматизм. Останній лист у тридцять восьмому році, остання зустріч у тридцять шостому в маєтку дядька і тітки Вайсенбергів. Катання на човні. Освідчення під кущем бузку. Альтанка в саду. Місяць”.

— Небагато, — буркнув Клосс, — та добре й це”

Він замислився. Пригадалися йому тижні, проведені в тісних кімнатках будинку мінської контррозвідки. Радянський офіцер годинами допитував людину, на яку, — на щастя чи на нещастя, — був так разюче схожий. Мав тільки слухати. І придивлятися крізь шибку, що з тої о боку була дзеркалом, до допитуваного. Стежити, як грають м’язи на його обличчі, за його жестами, за тим, як курить цигарку. Якось йому спало на думку, що хоч він уже два місяці приглядається до Ганса Клосса, а ще ні разу не бачив, як той сміється. Сказав про це Гриші, офіцерові, що допитував Ганса Клосса, і той під час наступного допиту робив надлюдські зусилля, аби викликати усмішку на сумному обличчі німця. Нарешті, ні сіло ні впало, розповів якийсь пікантний анекдот, але обличчя в Ганса Клосса так і лишилося нерухомим.

— Ну що ж, — сказав Григорій, — усміхатимешся по-своєму. Зрештою, не думаю, щоб тобі там часто випадала нагода сміятися.

Нагоди випадали, але сьогоднішній вечір їх, напевно, не подарує.

Клосс намагався пригадати, що саме говорив той німець про Едиту. Говорив неохоче. Не розумів запитань, які йому ставили, і з якою метою їх задають. Адже звідки йому було знати, що там, за дзеркалом, боячись поворухнутися, щоб не скрипнуло старе крісло, хтось сидить. Але щось все-таки з нього витягли…

І зараз він хоче все це пригадати. Часом його огортає страх, бо не може собі уявити пори дня (а може, ночі), коли, катаючись на човні по ставку (по вкритому ряскою ставку — так він думає, хоча й не знає, чи довідався про це тоді, сидячи в кімнатці за дзеркалом, чи його фантазія створила такий вигляд ставка в маєтку Вайсенбергів), Едита, схотівши зірвати водяну лілею, перехилилася й з криком упала в воду. Ганс тоді витяг її. Було не дуже глибоко, але Едита не вміла плавати. Він витяг її в мокрій сукні, що пристала до тіла, покритій зеленою ряскою (“Чого мені ця клята ряска влізла в голову!” — промовив уголос). Едита наказала йому тоді відвернутися (усвідомив собі цієї миті, що подумав, ніби це вона йому наказала тоді відвернутися, а не справжньому Гансові Клоссові, який народився в Клайпеді 5 жовтня 1921 року). Скинула сукню, виполоскала її, розіклала на сонці, щоб висохла, сама ж зарилася в копицю сіна, що пахло зіллям, і тільки тоді гукнула його. Невже це тоді Ганс Клосс уперше поцілував Едиту Лауш? А може, колись іншим разом? Йому було п’ятнадцять років, а їй тринадцять…

Він ще раз перечитав текст записки. Про ревматизм тітки Гільди, про листи, альтанку, місяць. Потім вийняв запальничку, спалив шматочок паперу, кришка будильника знову опинилася на своєму місці, і ніхто б не здогадався, що цей старий годинник, який вічно псується і який Курт вже проклинав стільки разів, бо йому вже остогидло носити його до годинникаря, виконує роль, яку за нормальних часів виконував би звичайний конверт.

Клосс розставляв на столі пляшки й чарки, приготовлені Куртом, хліб з м’ясними консервами й думав, чому в тридцять восьмому році припинилося листування Ганса Клосса з Едитою Лауш. Ох, коли б він зараз міг хоч чверть години порозмовляти з тим, що десь у глибині Росії сидить в окремій камері, кого добре годують і з ким лагідно поводяться (“…будемо на нього хукати й дмухати, щоб, боронь боже, не застудився, — сказав Якубовський, коли вони прощалися. — Не відомо, коли цей німець нам ще знадобиться”) І от знадобився. Витягли з нього ще кілька даних, але як можна передати почуття пятнадцятирічного хлопчини до тринадцятирічної дівчинки в короткій радіограмі, в короткій—тому, що надто довге радирування викрило б радіостанцію. Коли б