Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Не забувай про своє становище, — у її голос повернувся крижаний спокій. — І я прошу тебе співпрацювати лише з ввічливості. Відмовся — і я прив’яжу тебе до ліжка. А тепер — ти зробиш те, що тебе просять?

Жинь хотілося її вбити.

Якби вона не була така виснажена, якби мала бодай на краплю більше імпульсивності, то так і зробила б. Було б так легко збити Петру на підлогу й устромити їй у шию якийсь гострий інструмент зі столу, а потім у груди, в очі. Це було б так приємно.

Але Жинь уже не могла діяти імпульсивно.

Вона відчувала, як непереборна приголомшлива сила призахідницьких військ могла обмежити її вибір — як у невидимій клітці. Вони тримали її заручницею. Вони тримали заручниками її друзів і весь її народ.

А проти цього, запечатана від вогню та від Фенікса, вона була безпорадною.

Тож Жинь прикусила язика й придушувала гнів, поки прохання Петри ставали все принизливішими. Вона підкорилася, коли Петра змусила її нахилитися голою до стіни й робила складні замальовки її геніталій. Сиділа спокійно, коли Петра встромила довгу товсту голку в її праву руку і зцідила стільки крові, що Жинь знепритомніла. Коли підвелася й повернулася до каюти, то не могла отямитися ще пів дня. Притримала язика й не реагувала, коли Петра розмахувала пакетом опіуму в неї перед носом, намагаючись умовити прикликати вогонь в обмін на улюблений порок.

— Ну ж бо, — сказала Петра. — Я читала про твоє поріддя. Ти не можеш опиратися диму. Ти жадаєш його до самого нутра. Хіба не так Червоний Імператор підкорив твоїх предків? Приклич полум’я — і я дам тобі трохи.

Остання зустріч настільки розізлила Жинь, що, вийшовши з кімнати Петри, вона тремтіла від люті й ударила кулаком об стіну так сильно, що збила кісточки. Якийсь час вона стояла спокійно, приголомшена, поки кров цівкою стікала по долоні й скрапувала на зап’ясток. А потім упала навколішки й заплакала.

— З тобою все гаразд?

То був Авґус, місіонер з дитячим обличчям та блакитними очима. Жинь стривожено глянула на нього:

— Іди геть.

Він потягнувся до її закривавленої руки:

— Ти засмучена.

Жинь висмикнула руку.

— Я не хочу твоєї жалості.

Він сів поруч, видобув із кишені шматок полотна й передав їй.

— Ось. Чому б тобі не замотати рану?

Кісточки Жинь кровоточили дужче, ніж вона усвідомлювала. Після значної крововтрати минулого тижня від самого вигляду крові Жинь мало не знепритомніла. Вона неохоче взяла тканину.

Авґус дивився, як вона міцно обгортає руку. Вона збагнула, що не може самотужки затягнути вузол як слід.

— Я можу допомогти, — запропонував він.

Жинь дозволила.

— З тобою все гаразд? — знову запитав він, закінчивши.

— Невже це в біса схоже…

— Я мав на увазі з сестрою Петрою, — пояснив він. — Я знаю, з нею буває важко.

Жинь скоса глянула на нього.

— Вона тобі не подобається?

— Ми всі шануємо її, — повільно промовив він. — Але… Гм, а ти розумієш призахідницьку? Ваша мова важка для мене.

— Так.

Він перейшов на рідну мову, зумисне говорячи повільно, щоб Жинь його розуміла.

— Вона найдивовижніша Сіра сестра нашого покоління і провідна експертка з проявів Хаосу на східному континенті. Але не всі ми погоджуємося з її методами.

— І що це означає?

— Сестра Петра старомодна в тому, що стосується навернення. Її школа вірить, що єдиний шлях до спасіння — це розвиток цивілізацій за прикладом призахідників. Щоб коритися Творцю, ти повинна стати такою, як ми. Повинна перестати бути нікаркою.

— Привабливо, — пробурмотіла Жинь.

— Але я думаю, що якщо ми хочемо перемогти варварів і навернути їх до більшого добра, то варто скористатися тією ж стратегією, яку використовує Хаос, щоб навертати душі до зла, — продовжив Авґус. — Хаос входить у чужі двері, а виходить зі своїх. Так маємо робити й ми.

Жинь притиснула забинтовані кісточки до стіни, щоб угамувати біль. Запаморочення минулося.

— З того, що я знаю, вам дужче подобається підривати ті двері.

— Як я й сказав. Консервативні методи, — Авґус присоромлено їй усміхнувся. — Але Товариство змінюється. До прикладу, поклони. Я читав про нікарську традицію вклонятися старшим…

— Лише в особливих випадках, — сказала вона.

— Навіть так. Десятиліття тому Товариство сперечалося, що вклонитися нікарцю означатиме страшну образу божественності білої раси. Зрештою, ми обрані Творцем. Ми найрозвинутіші люди й не повинні виказувати вам поваги. Але я з цим не згоден.

Жинь заледве стрималася, щоб не закотити очі.

— Як мило з твого боку.

— Ми не рівні, — сказав Авґус. — Але це не означає, що ми не можемо бути друзями. І я не думаю, що шлях до спасіння означає ставитися до вас не як до людей.

Жинь усвідомила, що Авґус і справді вважав себе чуйним.

— Гадаю, мені вже краще, — сказала вона.

Він допоміг їй підвестися.

— Хочеш, я тебе проведу?

— Ні. Дякую. Я впораюся.

Повернувшись до своєї кімнати, Жинь витягла з кишені пакетик опіуму. Вона не крала його. Петра лишила опіум у неї на колінах і нічого не сказала, коли Жинь підвелася, щоб піти. А це означало, що Жинь могла лишити його в себе.

Жинь сіпнула дошку підлоги й заховала наркотик там, де ніхто його не знайде. Вона не збиралася його використовувати. І не знала, яку нездорову гру затіяла Петра, але наразі спокусити Жинь їй так і не вдалося.

Та все ж її тішила думка, що в разі, якщо їй стане всього забагато й вона схоче покінчити з усім і злітати дедалі вище — подалі від тіла, від сорому, приниження й болю, аж доки не покине тіло назавжди, — вона матиме опіум під рукою.

Якщо хтось із призахідників і поділяв думки Авґуса, то цього не виказував. Люди Тарквета на «Зимородку» тримались осторонь від нікарців. Вони їли і спали окремо. Щоразу, коли Жинь підходила до них достатньо близько, щоб почути розмову, вони замовкали й чекали, доки вона піде геть. Вони продовжували спостерігати за нікарцями, не втручаючись, холодно тішачись їхній непідготовленості та неабияк дивуючись їхнім перемогам.

І свої аркебузи вони застосували лише раз. Якось увечері на нижній палубі зчинився ґвалт. Група в’язнів із провінції Барана вирвалися з камери й напали на гурт місіонерів, які займалися наверненням у в’язниці.

Можливо, вони спробували втекти. Або думали використати призахідників як заручників. Або ж просто хотіли провчити іноземців за те, що підійшли надто близько: провінція Барана дуже постраждала в часи окупації й не палала любов’ю до заходу. Коли Жинь та інші охоронці дісталися джерела криків, в’язні притиснули місіо­нерів до підлоги, живих, але неспроможних відбиватися.

Жинь упізнала Авґуса, який відчайдушно намагався вдихнути, а в’язень тим часом стискав йому горло рукою.

Його погляд зупинився на Жинь:

— Допоможи…

— Назад! — крикнув полонений. — Усі назад, інакше вони помруть.

За лічені секунди коридор наводнили республіканські солдати. Сутичку мали вирішити миттєво. Полонені були неозброєні, їх було менше. От тільки педальниками обирали лише найсильніших полонених.

Дзіньджа віддав спеціальний наказ ставитися до них добре, до того ж ніхто не хотів кидатися на них, остерігаючись отримати серйозні травми.

— Будь ласка, — прошепотів Авґус.

Жинь вагалася.