Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

24

Настав час у цій оповіді нагадати тобі, що 1986 року в моєму житті знову з’явився Гаральд Фіске, норвежець, який спостерігав за птахами. Я бачила його кілька років перед тим, коли він прилетів з Буенос-Айреса, аби розповісти мені, що Хуан Мартін втік від брудної війни і знайшов притулок в Норвегії. Хоча я їздила до Хуана Мартіна кілька разів, та з Гаральдом не бачилася, бо через свою професію дипломата він переїздив з однієї країни в іншу. Наприкінці року він зазвичай надсилав мені поштою вітання з Різдвом — одне з тих сповіщень із домашніми новинами і тріумфальними родинними фотографіями, що їх деякі іноземці розсилають своїм знайомим. У цих колективних розсилках йдеться лише про успіхи, подорожі, народження і весілля, і ніхто не зазнає банкрутства, ніхто не накладає на себе руки, ніхто не розлучається. На щастя, в нас нема цього дурного звичаю. Сповіщення від Гаральда Фіске були навіть гірші, ніж родинні легенди: птахи і ще більше птахів, птахи з Борнео, птахи з Гватемали, птахи з Арктики. Неймовірно, але в Арктиці також є птахи.

Гадаю, я вже розповідала тобі, що той чоловік був закоханий в нашу країну, про яку казав, що вона найгарніша на світі і що в ній є всі краєвиди: місячна пустеля, найвищі гори, кришталево чисті озера, долини із садами й виноградниками, фіорди та льодовики. Йому здавалося, що ми привітні й гостинні, бо він судив про нас своїм романтичним серцем, мало нас знаючи. Врешті, які б на це не були причини, але він вирішив скінчити тут свої дні. Я ніколи цього не розуміла, Каміло, бо якщо можеш легально жити в Норвегії, треба бути божевільним, щоб робити це в нашій країні катастроф. До виходу на пенсію йому лишалося ще кілька років, і він добився, аби його призначили послом в нашу країну, де він планував у найближчому майбутньому піти на спочинок і провести старість. То було завершення, про яке він завжди мріяв. Він купив собі об’єктив, спроможний сфотографувати кондора на найвищій гірській вершині, влаштувався в помешканні з тією простотою лютеранських скандинавів, з якої так кепкує Етельвіна, а потім розшукав мене.

Уже минув рік відтоді, як помер Рой Купер, моє останнє кохання. З його відходом я попрощалася з усіма романтичними ілюзіями, бо не сподівалася, що могла б знову закохатися. Мені не бракувало здоров’я та енергії, жіночі організації дали мені життєву мету, я вчилася і долучалася до спільної справи, почувалася дуже задоволеною своїм життям — і молодою для всього, окрім потрясінь близьких стосунків з чоловіком. Гормони мають значення, Каміло, і в тому віці мої вже відчутно йшли на спад. В іншу епоху чи в іншій культурі, скажімо, в якомусь селі в Калабрії, жінка у шістдесят з гаком років була б старою бабою, вбраною в чорне. Такою я себе й почувала у тому, що стосується сексу — стільки зусиль задля такого короткого задоволення! — але моє марнославство збереглося і я, хоча й утратила інтерес до одягу, фарбувала волосся і носила контактні лінзи. Мені лестило, коли іноді хтось думав, що я твоя мати, а не бабуся.

Гаральд потроху знаходив собі місце в рутині мого життя. Попервах примудрявся часто їздити зі мною на ферму Санта-Клара. Возив мене в своєму «Вольво», бо їхати шосе було так само зручно, як залізницею, і ми спинялися в сільських бістро на узбережжі, де нам подавали найкращі на світі рибу і морепродукти. «В моїй країні їжа з такої самої сировини зовсім позбавлена смаку», — пояснював Гаральд, таким самим реверансом він вшановував ще й наші вина. Я йшла на зустріч з Факундою і жінками з нашої групи, а він йшов на пошуки тих самих птахів, яких уже бачив зі сто разів. Ми зупинялися в готелі в Науелі, який вже не був крихітним містечком часів Вигнання з єдиною вулицею і дерев’яними хатками, він процвітав, у ньому був банк, крамниці, бари, перукарні і навіть якийсь підозрілий масажний салон з азіатськими німфами. Гаральд швидко став моїм найкращим другом і приятелем, ми ходили на симфонічні концерти, гуляли горами, іноді він запрошував мене на одну з тих нудних вечер у посольстві, де я вдавала із себе господиню дому, позаяк він не мав дружини. Я відплачувала тим, що водила його на протести, щоразу чисельніші та зухваліші.

Ми ще цього не знали, але диктатурі лишалися лічені дні: монопольна влада військових кришилася зсередини і люди починали губити страх. Політичні партії були заборонені, але відродилися в підпіллі та мобілізувалися, щоб вимагати повернення до демократії. Гаральд приходив на вуличні маніфестації, вбраний як першопроходець: у шортах, жилеті з незліченними кишенями, черевиках і з фотоапаратом на шиї. То було видовище: височезний і білявий, роз’єднаний з реальністю, охоплений ентузіазмом хлопчиська на карнавалі. «Нема нічого веселішого!» — кричав він, фотографуючи солдафонів зблизька. Якимось дивом він жодного разу не дістав кийком по голові, не звалився з ніг під струменем води; від сльозогінного газу він захищався окулярами для плавання і хустинкою, змоченою в оцті. Потім він відправляв ті фотографії у європейську пресу.

Тим часом ти втікав зі школи, щоб поїхати в робітниче поселення, де жив Альбер Бенуа, чоловік, який відкрив печеру мертвих. Той француз був твоїм героєм. Проповідував християнство робітничого Христа і Церкви визволення, яке засуджували як підривне. Він ставав, розпростерши руки, перед броньовиками та автоматами солдатів, щоб завадити їм сплюндрувати місцевих мешканців. Він також перепиняв дорогу розлюченій юрбі, яка хотіла кидати в солдатів камінням, і йому вдавалося заспокоїти її, перед тим як її винищать. Одного разу він кинувся долілиць під колеса військової вантажівки, перепиняючи їй рух, так само як підставляв груди під кулі. Ти, Каміло, йшов за ним, змішавшись із місцевими хлопцями, ще один серед бідняків, опираючись узаконеному насильству з розпростертими руками, як робив це Бенуа. Це там, серед каміння, куль і сльозогінного газу, заронилося зерно твого покликання?

Інших священників арештовували чи вбивали, але Бенуа, якого оберігали небеса, лише видворили з країни. Голосів проти військового режиму ставало все більше, вони переростали в оглушливий крик, доки не вичерпалися дикі засоби, щоб їх заглушити.

В одну з п’ятниць на фермі я познайомила Гаральда із жінками з нашої групи, й вони відразу впізнали в ньому пришелепуватого чужинця, якого іноді бачили, коли він обстежував небо в бінокль, шпигуючи за ангелами. Декотрі з цих жінок вишивали наївні гобелени