Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 123
Перейти на сторінку:
І врятувався.

Відтоді я думав лише про одне — нашу зустріч. Вона марилась мені вдень і вночі. Я прокидався і не міг заснути. Заклавши руки під голову, кайфував від неспання. Під ногами зʼявився ґрунт. Серед темряви, хоч в око стрель, усе стало до неможливості виразним. Речі набувають контурів незалежно від ступеня освітлення. Ми неодмінно зустрінемося — вже заради цього варто було вийти на свободу.

Я хотів побачити їх, обійняти і пригорнути, як справжніх друзяк. Мені кортіло розпитати їх про дещо. Я скучив за звичайним людським спілкуванням. Жадав, щоб вони розповіли мені, як їм велося без мене, куди ходили, що бачили, кого ще спровадили на той світ, і хто цього разу сидів замість них. Кінець кінцем, що змінилося в цьому світі, якщо взагалі що-небудь змінилося. Я хотів, щоб вони мені все пояснили. Поділилися сокровенним. Хотів почути це з їхніх смердючих пельок, щоб воно прозвучало їхніми брехливими голосами.

Якби вони лише могли уявити, як я скучив за ними! Хай там що, розлука протривала довгенько — незрівнянно довше, ніж волілося б. Забивши на одну, я й не підозрював, що пройду ще одну школу, порівняно з якою деревʼянка старого поставатиме лагідною пірʼїною. Старий мовби готував мене спеціально для цього.

Тоді як я випав з їхніх мізків. Я не розумів, як можна забути. Мене мало не забили до смерті, а я не забув. Очунявши, все пригадав. Кожний звук, кожний порух, найменшу детальку. Я складав памʼять, як дитина кубики. Я вийшов на своїх власних, а могли винести.

Я тримався за спогад — за ту мить, коли мене доправили сюди на таксі. Лягаві, знаючи, що я не скоро знову пересуватимусь вулицями, не дали бодай разок зиркнути в заґратоване віконце.

Водій нісся, як скажений пес. Він ненавидів мене, хоча я йому нічого не заподіяв. Ненавидів увесь світ, ладний рознести його деренчливою халабудою. Петляв, шарпаючи з боку на бік. Вони не дали мені прихилити голову. Просто прихилити на мить голову. «Як постелив, брате, так виспишся». І на цьому спасибі.

Двоє не зводили з мене очей, тоді як третій раз у раз припадав до віконця, наче це його транспортували; я почав задихатися, віконце було останньою надією, такою близькою і недосяжною. Сонце мовби дражнилось зі мною.

Я мав удосталь часу обмізкувати все. Коли пʼятизірковий готель опинився позаду, час блискавично перекрутився до початку. Так ніби не було проклятих років. Наче їх стерто, як плями зі столу.

Я вийшов і пішов — звідти, де колись зупинився. Від постійного топтання на тому самому місці ноги розівчились пересуватися. Забули, як це — йти, коли ніхто та ніщо не обмежує тебе. Скільки заманеться — до нескінченності.

Я дибав, наче на милицях. Я скидався собі на мого старого. Кожний крок, віддаляючи від колючого дроту, наближав мене до мети. Ноги звикали до вільного пересування, вони мовби пригадували і впізнавали.

Ні, я не побував на Місяці, хоча можна сказати й так. Я просто рушив після невеличкої перерви далі. Звідти, де зупинився. Я йшов. Я відчув, що таке — бути щасливим.

Віяв весняний вітерець. Хоч одягу на мені було благенько, мені стало душно. Мною похитувало. Міцніше за коньяк лише повітря свободи.

Атож, ти на свободі, братику. Вчора я втратив її, сьогодні здобув. Між вчора і сьогодні нічого не сталося. Від цієї миті я сам собі танцюрист.

Опинившись на вулиці, я почув звуки довколишнього життя, благодатні і неповторні. Я вбирав їх і не міг насититися. В ті хвилини я наново народився на світ, цього разу без посередництва старої. Ніхто не стане мені більше на заваді.

Я не такий, я все памʼятаю. Я взяв їхню провину на себе, все вірно, жодної помилки. Жодна падлюка не задала уточнюючого запитання, ніхто нічого не поставив під сумнів, всі зітхнули з полегшенням, і лише натовп обурено загудів. Їм не сподобався вирок. Вони вважали його надто мʼяким.

«Тебе засудять, а потім амністують». Мені подобалося те слівце. Воно підвищувало мене у моїх очах. Я був кимось. Зі мною рахувалися. Більше цей варіант не пройде. Я подбаю про це.

Батя справжнього вбивці день і ніч домовлявся зі мною, як запроторити мене за ґрати, щоб я не створив при цьому проб­лем. У нього був добре підвішений язик. Він сипав перлами на кшталт «перепрошую» і «даруй»: «Даруй, тобі доведеться відсидіти замість мого синка, і краще, якщо ти погодишся на це добровільно». Цього він, звичайно, не сказав.

Він довго вибачався, палко запевнюючи, що не мине кількох місяців, як мене звільнять. Про все вже домовлено. Я не встигну кліпнути оком. Повір. Так, повір. Саме так він сказав. «Ти ж потерпиш трошки, еге ж?» Коли я кивнув, він з великим полегшенням додав: «Ти розумний юнак». І: «На тебе чекає велике майбутнє». На прощання лицедій підніс руку зі стиснутим пʼястуком. «Ми переможемо». Його останні слова. Він не збрехав — вони справді перемогли.

Його пускали безперешкодно, хоча він не доводився мені родичем, ніким. Цабе зі звʼязка́ми, яких вистачило впакувати мене за ґрати. Мовляв, він теж був таким, як я, і з ним свого часу також трапилося щось подібне. А я, Піноккіо, розвісив вуха. Вони переконали мене, що так буде краще для всіх. Для них так справді було краще — для всіх, окрім мене.

Мій шлях склепав суд — що ж, я пішов ним. Він нічим не кращий і не гірший за інші. Я чесно йду і не маю наміру відступати. Я не ренеґат. Я просто не прощаю брехні. Я фінка в руках твого Бога, мала. Того, що його наквацяв твій богомаз. Ми ще з тобою станцюємо. Я в блискучій формі, сьогодні, кицюню, музику замовляю я.

Й ось я сидів. Я розташувався на асфальті — в тюрязі було не набагато комфортніше. Якби мені запропонували вибір між нарами і асфальтом, я обрав би асфальт.

Перехожі сунули тупо і німо. Довго я все одно не збирався так сидіти. Я спостерігав шамотню і на повні груди вдихав повітря, за яким скучив, — цього разу в мене його ніхто не відбере.

Картуз я поклав перед собою. З перспективи, максимально близької до землі, власники ніг, які проходили повз мене, видавались недоладними ляльками. Одні крокували в один бік, інші — в протилежний. Я нічого не знав про них, вони нічого не знали один про одного, рівно як і про мене.

Інколи якась істота розщедрювалась на монетний дрібʼязок. Якщо сидіти день у день, можна було б зібрати на

1 ... 72 73 74 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"