Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— От горе!

— А як же це сталося?

— Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!

— Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!

I раптом утопленик розплющив очi… У натовпi збуджено загули.

Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:

— Та вiн же випивший!

Рятувальник теж нахилився до утопленика:

— Авжеж! Тхне, як з бочки!

— Ах ти ж чорт!

— Ну й сучий син!

— I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..

— В таку спеку пити — то смерть!

— Ото тобi й корчi.

— Такий молодий! — чулося звiдусiль.

Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному "утоплениковi", дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та — ляп, ляп! — його по лицi долонею, аж задзвенiло.

— Правильно!

— Так його!

— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!

— Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..

— Ще йому, ще!

— I ми можем додати!

Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через "утопленика" i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.

— Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї "утопленика" пiд пахви i ведучи до човна.

— Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!

— Хоч би прiзвище дiзнався.

— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! — гукали люди вслiд "утопленику". Але той тiльки дур нувато витрiщався — видно, ще не прийшов до тями.

Човен одплий. Люди почали розходитися.

— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше… I там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут… Далi… Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад… А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!

Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!

— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.

Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.

А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю…

Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:

— Нема…

— Може, вiн… втопився? — розгублено кажу я.

— А штани? Штанiв же нема… А поплив вiн без штанiв, — переконує мене Ява. — Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.

— Що ж робить?

— А хiба я знаю?

Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. "Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити "

А я… друг називається! Забрав годинника i — фьюiть! — шукай вiтра в полi…

— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.

Чесний Ява знизав плечима.

Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява — не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.

А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдної тiтки i то ж пирiжок! А це в чужої людини i не пирiжок, а годинник — дорогу рiч.

А ми ж збиралися затримувати злодiїв! Як же затримувати, коли