Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Він зло посміхається, перетворюючи обличчя на незнайому до цього часу гримасу. Довго дивиться в підлогу, а потім виносить вердикт, змушуючи мене безпорадно схопитися за горло:

- Забирайся.

- Ні, послухай, - шепочу, ледве видавлюючи із себе слова. У вухах шумить, а очі наповнюються сльозами.

- Пішла геть. - Я розумію, що він мене вже не чує.

Картина склалася в пазл, і я тепер не та, що була раніше. Я взагалі не та, ким він мене собі уявляв. Але невже він може повірити в те, що я б зробила це з ним? Сльози котилися по щоках, коли він сам пішов у ванну і забрав мою щітку, позбирав усі речі з тумбочок і покидав їх у рюкзак. Як уві сні, підійшов до мене і грубо заштовхав мені його в руки. Мої нутрощі готові були розірватися від наростаючих хворобливих відчуттів. Невже це все? Ось так? Без права на пояснення! Сам визнав винною і виніс вирок. Андрес схопив мене за лікоть і підштовхнув до дверей.

- Коли поліцію чекати? Чи вони чекають поки ти полетиш, щоб забезпечити безпеку? - запитав, підштовхуючи босою ногою мої босоніжки.

- Ніякої поліції не буде, Андресе! Я нікому нічого не передавала! - крикнула, і востаннє обернулася.

В очах, що застилали сльози, плив байдужий Андрес, який дивився на мене невидячим поглядом. Пам'ятаю, як чіплялася за його плечі, обхоплювала обличчя руками, клялася, що я не здатна на таку підлість. Як байдуже відірвав від себе, коли я в пориві безвиході потягнулася до нього і поцілувала.

- Досить! - рявкнув, виштовхуючи мене за двері, як непотрібну тваринку. - Я надивився цієї вистави на довгі роки вперед. Усього доброго! - навіть імені мого не вимовив.

Двері зачинилися в мене за спиною з моторошним гуркотом, а я навіть не сіпнулася. Напевно, саме в цей момент щось усередині мене померло. Стало дико холодно. Крижано порожньо. Так завжди відбувається, коли кохана людина виганяє тебе зі свого життя. Безапеляційно. Викреслює, як помилку в зошиті, чорнило якого неможливо стерти. Тільки якби я хоча б була винна в тому, в чому мене звинувачують.

Не знаю, де знайшла сили, щоб добрести додому. Перед дорогою оглянулася на його вікна, але світло було вимкнене. Нечітко запам'ятала, як переходила трасу, а машини, що проїжджали, сигналили, бо крім дощу, що заважав рухові, дорогою йшла ще й я, наражаючи на небезпеку життя і життя водіїв. Обхопила себе за плечі, поки навколо в Ла Перлі всі жили своїм життям у постійній тусовці, і ніякий дощ їм не заважав. З клубу долинала музика, але я чула її, як крізь вату. Небо затягнуте чорними хмарами, а в калюжах світло від ліхтарів тремтить. Відчувала, як шкіру обпікають хльосткі краплі дощу, що вперше з дня мого приїзду зірвався з Карибського неба. Погода сьогодні була на моєму боці. Якимось магічним чином вона відчула, що всередині мене більше немає тепла... І вирішила обдарувати вогким вітром і прохолодою. Біль у грудях ставав нестерпнішим, що далі я йшла від його квартири. Від квартири, де ми були щасливі... Де він сам, власноруч забрав у нас це щастя...

Зайшла в будинок на негнучких ногах. На одному ліжку лежала Донья, читаючи газету, а на іншому сиділи Еля з Пабло і щось дивилися на ноутбуці. Я попрямувала просто до нього. Хлопець радісно підскочив на ноги.

- Видали відео, - вимовила сухо, і помітила, як доброзичлива усмішка на його обличчі стирається.

- Емі, з тобою все гаразд? - В очах хвилювання і... розуміння. Він усе бачить. Так, думаю, пояснювати й не треба. Можна тільки уявити, який вигляд я маю з тушшю, що потекла, і порожнечею в очах. З голови стікає вода, і весь одяг наскрізь промокла.

Еля ставить фільм на паузу, і уважно на нас дивиться. Я роблю крок назад, коли він присувається ближче.

- Ти його кому-небудь відправляв?

- Ні.

- Видали!

- Я просто хотів...

- Видали. Негайно, - ціжу крізь стиснуті зуби, але всередині немає місця злості. Тільки всепоглинаюче спустошення.

Пабло дістає з кишені телефон і очищає історію скайпа, а потім видаляє відео з галереї. Повертає до мене обличчям і з жалем заглядає в очі.

- Вибач, Ем...

Ігнорую його, і без сил сідаю на ліжко.

- Гей, чіка, - підстрибує Еля. - Я розумію, що щось не так, але це не привід зараз наражати себе на небезпеку захворіти. - Тільки я не відчуваю вологи. Лише мурашки по шкірі. Нічого не хочеться. Згорнутися калачиком і завити... Ось так в одну секунду зруйнувалося все, до чого ми так довго йшли. І провини Пабло тут немає. Тільки моя. Я дурна.

Елі якимось чином вдається змусити мене переодягнутися, поки Пабло, відвернувшись зі змарнілими плечима, дивиться у вікно. Висушити мені волосся феном я не дозволила. Не хочу. Дайте тільки лягти, і залиште в спокої. Але подруга вирішує інакше.

- Оберни хоча б рушником. Інакше завтра в літаку поставиш стюардес на голови високою температурою.

Роблю як вона каже тільки для того, щоб швидше відстала. Усе одно сухий одяг не допоміг. Холод пазуристими лапами пробирається зсередини і навіть пухова ковдра зараз би не врятувала. Еля сідає поруч і обережно обіймає мене за плечі.

- Чіка, що сталося?

- Не важливо. Можна я ляжу? - натякаю на те, щоб вона звільнила єдине місце, де я зараз хочу бути.

Забитися в кут, і щоб ніхто не чіпав. Не ставив запитань, бо сил немає відповідати. Тому що клубок у грудях тисне і не дає нормально зітхнути. Еля і Пабло переглядаються, і вона встає з ліжка, поступаючись ним мені. Укладаюся і відвертаюся до стіни. Так, ось так... Так добре... Так я одна...

Вони ззаду перешіптуються і знову вмикають фільм. Але Пабло не йде. Ближче до ранку я засинаю неспокійним сном, але прокидаюся, коли позаду мене хтось лягає. Вітер за вікном став сильнішим, судячи з галасливих завивань, і навіть підвіконня трясло від швидкості, з якою він дув.

- Ем, що б не трапилося, пробач мені, - чую тихий голос Пабло.

Як тільки він примудрився поміститися на вузькому ліжку?