Читати книгу - "Гніздо Кажана"

Кімнатою промайнув вихор холодного вітру.

Біля дверей стояла Таїса Кажановська.

Але то була не та тиха, майже непримітна Таїса Кажановська, до котрої звиклася Ліза. Ні, то була зовсім інша Таїса. З довгим чорним волоссям, що вкривалом стелилося за її спину, з лицем… то було дивне, незрозуміле лице, й на ньому крізь риси самої Таїси так яскраво проступалося лице чаклуна-ченця Кажана, що робилося муторно.

Ліза заклякла на місці, зрозумівши нарешті, хто є ворог її в цім домі. Таїса!

Зло, котре поряд із нею, і є ця Таїса!

«Господи, помилуй!»

І тільки слова святої молитви промайнули в її свідомості, як Таїса здригнулася, мов хто ляснув її.

— Молишся? — прошипіла вона, й навіть голос був у неї тепер іншим — низьким та хрипким, більш схожим до чоловічого. — Молися, але молитва не врятує тебе вже.

— Таю, що… що… — Ліза запнулася, не договоривши, тому що Таїса раптом розреготалася страшним сміхом.

— Що ти мені зробила? — проволала вона, й в очах її запалалося полум’я. — Ти багато чого мені зробила, донько барона. Й не тільки ти одна, а й твій далекий пращур Ілько Косозуб, той клятий козак, що спалив мого пращура Данила Кажана. Та ти, певне, й не відаєш, що є по матері його далеким нащадком? А соромно не знати свого коріння. Я ось усе знаю й про прадіда свого Данила, й про матір його, вроджену відьму Настину Кажаниху, котра ніколи заміжньою не була, а синочка надбала невідомо з ким — чи то з козаком яким, чи навіть з силою нечистою. А він власного діда сином був. Та й дивним вродився, було в нім якесь роздвоєння — й до зла прагнув, й до світла душа пнулася. Після смерті Настини він узагалі рвонув до монастиря, тікала душа його від зла. Та хіба ж можна було врятуватися від зла сину такої нечестивки, якою була Настина Кажаниха? Ні, стіни обителі не змогли прихистити його, тим більш що в ньому від самого народження вгніздилося зло, він народився з ним, всотував його з молоком матері. Звичайно, за його душу боролися, та трапилося так, що він сам віддав себе злу, заробився його відданим слугою.

Ліза перевела подих.

— Навіщо ти розповідаєш мені це все? — запиталася вона, усе більш вбачаючи в Таїсі схожість із Кажаном.

Таїса у відповідь гучно зареготіла.

— А тобі хіба не цікаво? Листи ж тієї придуркуватої Марфи читала…

— Ти знаєш про листи?

Знову гучний, нелюдяний сміх.

— А як ти гадаєш, хто тобі їх підсунув?

— Навіщо?

— А щоби ти забралася геть із «Гнізда Кажана» й полишила Ярослава у спокої! — ледь не прогарчала Таїса. Й вона більш не сміялася, ні. Тепер лице її було наповнено такою ненавистю, що було важко на нього й дивитися. — Й вишукав же тебе Роман десь на мою бідолашну голову, й тепер, коли Ярослав нарешті полишився самотнім, коли я могла йому допомогти, підтримати його, зробитися для нього необхідною. Але ось у маєтку з’явилася ти й відразу ж припалася йому до серця. О, бачила я те, як дивився він на тебе в той перший вечір твого приїзду до маєтку. Я ледь втрималася, аби не вкоїти чогось такого, заспокоювала себе лиш тим, що ти є нареченою Романа й Ярославу не дістанешся. Та де ж там! Ви вже на другий день почали цілуватися біля річки, мов давні коханці.

— То через тебе почалася та гроза?

Таїса покривила рота.

— А через кого? Потім я намислила підкинути тобі листи Марфи, аби ти вкрай настрашилася цього дому й утекла геть. Й ти справді налагодилася поїхати, і я так раділа з того. А що отримала? Ярослав зупинив тебе і встромив мені до серця ножа, умовивши тебе стати його дружиною. Ти хоча б уявляєш, що відчула я в той день? Якою щасливою прокинулася я в день твого від’їзду, вийшла сяючою до сніданку, здивувавши матір. І що? За декілька хвилин до столу викотилася та відгодована свиня, твоя маман, уся така поважна, ледь не роздута від пихи, й сповістила, що нікуди ти вже не їдеш, а більш того, погодилася стати дружиною Ярослава. Ти повіриш, але я ледь не придушила твою маман, і вона це відчула, бо почервоніла й перестрашено вхопилася за шию. Як лютувала й злувала я тоді, як погано мені було. Ярослав покохав тебе!

Ліза мовчала, тільки дивувалася тому, як усе змінюється Таїса. Ось перед нею несподівано посталася якась нещасна, зломлена жінка, й люта ненависть у її чорних очах змінилася застарілим болем. Вона вже була готовою до чогось, схожого на співчуття, але вмить пригадала Парасю та Яшу. Швидко позиркнула на Оксану, але та спокійно стояла поряд стіни, не дивуючись словам Таїси. Невже вона щось знає? Й співчуття в Лізі зниклося, не встигнувши з’явитися.

— Навіщо ти вбила Парасю та Яшу? Бо то ж ти їх вбила, справді? — різким голосом запиталася Ліза, відчуваючи, як гнів витискає з неї страх.

Таїса недобре усміхнулася.

— А кому ще були потрібні ті двоє вбогих, котрих ти так любила? Я, саме я вбила твою язикату та вухату служницю та того малого потвору, котрого нагуляв мій братик он з нею, — Таїса зневажливо хитнула головою в бік мовчазної Оксани. — Я в той день ледь не задихалася від злості. О, знала би ти, якою лихою я була на тебе. Замало того, що ти полишалася в маєтку, ти ж ще подалася до того старця клятого й видобула в нього те, що зробило мене геть безсилою проти тебе. Ти хоча б уявляєш, яку силу має цей хрест, що зараз на тобі? Я б уже давно тебе відправила на той світ, та, поки він на тобі, я не можу навіть наблизитися до тебе. Й я вирішила помститися, жорстоко помститися, аби було тобі до сліз боляче, але ж ти вистояла й цього разу…

Ліза поглянула на неї недовірливо.

—