Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Чоловічі плечі під моїми долонями кам'яніють. І лють Са-оіра я відчуваю буквально шкірою. Та й А-атон кипить анітрохи не менше.

− Ти ходиш по лезу, жрець, − гарчить перший.

− У цьому немає потреби, Сетору, − холодно карбує другий.

− Немає потреби? – недобре спалахують очі голови Просвітлених. А цей яке право має психувати? - Абсолют не тільки визнав вашу се-авін, але й наділив її даром. І ви залишите її... рабинею?

Я мимоволі здригаюся від цього слова – ніяк не звикну. І моя реакція не ховається від очей червоноволосого ашара. На мене спрямовується пекучий погляд темно-вишневих вирів.

− А ваша се-авін знає, що дар Абсолюта дає їй право коронуватися нарівні з вами двома? − вкрадливо цікавиться він, схиляючи голову набік і пильно спостерігаючи за мною. – Ваша безцінна… Лі-і-іна згодна залишатися лише безправним доповненням до своїх се-аран? Полонянкою імператорського палацу?

Провокує ж. Відверто та нахабно. Чого намагається досягти, незрозуміло. Можливо, хоче налаштувати мене проти Повелителів. Щоб посіяти розлад... чи підбити на зраду.

І мені страшенно не хочеться дозволяти йому думати, наче на мене це діє. Нехай подавиться своїми натяками. Я не куплюся на його хитрощі.

Трохи підвівшись, торкаюся губами вуха Са-оіра:

− Можна мені відповісти, пане? – муркочу лагідною кішкою. І звідки це тільки в мені взялося?

Мій темний се-аран, здивовано здригнувшись, різко повертає до мене голову. Вивчає кілька секунд. І на його губах раптово з'являється диявольська усмішка.

− Можеш відповісти, якщо хочеш, солодка наша, − демонстративно дозволяє він, не зважаючи на похмурий погляд А-Атона.

− Дякую, мій пане, − ще більше втягуюся в цю гру і підіймаю погляд на жерця, що аж підібрався весь хижо. Усміхаюся вивіреною чемною усмішкою, і вимовляю, ретельно підбираючи слова відповідно до етикету: − Високошановний рі-одо Сетору бажає знати, чи достатньо я обізнана про свій статус і можливі зміни в ньому? Можу щиро відповісти, що так. Я знаю, ким є для своїх се-аран, і ким маю шанси стати, якщо вони того забажають. Рі-додо Сетору, вельмишановному голосу Абсолюта, не варто турбуватися про зневажання моїх прав. Бо я належу моїм Володарям добровільно, щиро та з величезним задоволенням. І завжди належатиму душею і тілом, ким би вони мене не назвали.

− Навіть так? − здивовано тягне жрець.

− Високошановний рі-одо Сетору може бути впевнений, що саме так, − усміхаюся вже набагато впевненіше, опускаючи очі й притискаючись щокою до шиї Са-оіра. – Якщо мені буде дозволено, я хотіла б висловити одне прохання до рі-одо. Дуже важливе для мене.

− О, я буду дуже радий не тільки дізнатися, чого хоче чарівна імператорська се-авін, але і задовольнити її прохання, − посміхається Сетору. І додає не дуже охоче: − Якщо Повелителі дозволять, звісно.

– Нам із братом теж дуже цікаво, про що хоче попросити наша се-авін, – за двох відповідає А-атон, буравлячи мене важким поглядом. – А чи дозволити, ми подумаємо.

І от чому він злиться? Та й Са-оір знову напружився, я відчуваю... Може взяла лишку? Але якщо не можна нічого просити, то так би й сказали. Ну а якщо дозволили...

− Я дуже хочу... залишитися зі своїми се-аран наодинці. Скучила дуже, − зніяковіло вимовляю, дивлячись у чорні очі свого біловолосого господаря і ласкаво погладжуючи плече його брата.

А у відповідь раптово чую гучний сміх Сетору. Жрець дивиться на мене зі здивованою недовірою. Похитує головою, ніби не може повірити в те, що почув.

− Я вражений. Так красиво мене ще жодна жінка не виганяла зі своєї спальні. Стільки пристрасті та відданості в такому тендітному та красивому створінні. Заздрю ​​вам, Володарі, – по черзі шанобливо кланяється він обом близнюкам. − І, звісно ж, йду, щоб не заважати більше.

– Можеш залишитись у палаці. Ми з братом пізніше приділимо тобі час. Чотжар проведе, − несподівано розпоряджається Са-оір навздогін жерцю, що вже прямує до виходу.

Тут і Чотжар десь поряд вештається? І теж все чув?

У сусідній кімнаті мені вчувається тихий шелест зміїних лусочок по підлозі і якийсь рух. А потім і зовсім нечутний для вуха смішок.

Спалахнувши, як сірник, я зніяковіло ховаю обличчя у вигині чоловічої шиї. Невже мені тепер завжди так на видноті жити доведеться?

− Жрець пішов, Ліно, − сповіщає мене Са-Оір через пару хвилин.

Слава небесам. Дістав вже.

Піднявши голову, я дивлюся на А-атона. Він стоїть там, де стояв. Напружений, похмурий… І дивиться дуже дивно. Вичікувально, жадібно.

− Мій пане, − шепочу, відриваючись нарешті від спини свого темноволосого се-аран. Плавно зісковзнувши з ліжка, прямую до того, кого ще не встигла привітати так, як хочеться. І дуже намагаюся не думати про те, як виглядаю після такого специфічного подвійного сеансу лікування.

Напевно, треба спитати дозволу. Не знаю, може, ще що… але навчена Са-оіром, я просто роблю так, як мені підказує серце. Підійшовши до А-атона, обіймаю його, притискаючись всім тілом. Кладу голову на широкі груди, слухаючи мірне биття його серця. Мені навіть здається, що воно б'ється трохи швидше, ніж зазвичай. Змушуючи й моє стукати в унісон.

− Я дуже сумувала, мій пане. Дякую, що поспішали до мене, – піднявши на нього погляд, провалююсь у темну безодню примружених очей. Облизую пересохлі губи, привертаючи до них голодну увагу господаря. Ловлю себе на тому, що дуже хочеться його поцілунку, але я сама не дотягнуся.

Чоловік кілька секунд мовчить, вивчаючи моє обличчя. І нарешті обіймає у відповідь.

Я з радісним тихим стогоном зустрічаю дотик чоловічих рук до моєї шкіри.

Обхопивши однією долонею мої сідниці, другою він проводить по спині, поки не накриває потилицю.

– Мені подобається це чути. І я радий, що ти не постраждала, – вимовляє А-атон, нахиляючись дедалі ближче.

У пам'яті спалахують примари подій, що сталися нещодавно. І думки, що треба було б розпитати їх, що зі мною таке було, і як я повернулася з того жахливого стану... Але владний і шалено-солодкий поцілунок, що полонить мої губи, відразу забирає всі розумні й не дуже думки. Потім. Все потім.