Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Яр застиг посеред галявини спантеличений і, вочевидь, присоромлений. 

 – Я не те, щоб прямо про це думав. Але… Ти ж зробила те саме з бідолахою Гібсом, чи не так? 

Йовіла на мить застигла. Який ще бідолаха Гібс? Їй довелося подумати кілька хвилин, щоб пригадати. 

 – Я познайомилася з ним для того, щоб проникнути на склади. Це зовсім не одне й те саме! І цей “бідолаха Гібс”, – Йовіла перекривляла Яра і зобразила руками лапки, – покривав крадіжки матеріалів нашого журналу. Це було розслідування. Він злочинець, і мені немає за що вибачатися. 

 – Ти з ним подружилася і ходила на побачення! – вигукнув Яр, піднімаючи руки. Йовіла подумки не погодилася – один похід на каву, за яку вона заплатила сама, навряд чи вважався побаченням – але вголос цього не сказала. 

 – Не твоя справа, з ким я ходжу на побачення! – верескнула Йовіла, стискаючи кулаки. – Зник на шість років, а тепер намагаєшся мене засватати Вітану? Думав, я не дізнаюся? Та ти очманів зовсім! 

Йовіла вже не могла витримувати свою холодну поведінку далі. Вона відчувала, що лють всередині почала вилазити на поверхню, а волосся наелектризувалося від ледь помітних іскор магії. Таке з нею траплялося, прямо кажучи, зовсім нечасто. 

 – Це ти! Нащо ти прийшла на відбір? Я ж тобі казав – тут  небезпечно! Тікай звідси, ті-кай! 

Яр теж почав кричати, і це вже було схоже на одну із їхніх давніх підліткових сварок. 

 – Якого літа я маю тікати? В мене тут робота, і вона не є менш важливою за твою тільки через те, що ти у нас, бач, придворний чаклун. Я. Нікуди. Не. Піду.

Йовіла з кожним словом наближалася до брата, а потім щосили штовхнула його назад. 

 – Або ти мені розповідаєш все, або і не думай про те, що я тебе колись пробачу. 

Яр відкрив рота, але з нього не вирвалося ані слова. 

 – Ну? – запитала Йовіла. 

 – Я не можу, – відповів він через мить. 

 – Це я вже чула, і повір, більше мене ці відмазки не цікавлять. Або ти говориш, або я йду. 

 – Ні, я справді не можу, – сказав Яр захриплим голосом.  – Я дав клятву мовчання королівській родині. Я фізично не можу сказати чи написати нічого з того, що зараз відбувається на відборі. Але одне я все ж можу розповісти: тут небезпечно. І особливо для тебе. 

Ось це вже Йовілі зовсім не подобалося. Що це означало – особливо для неї? Вона була нічим не примітніша за інших учасниць відбору, і це у кращому випадку. Шансів і справді вийти заміж за принца у неї не було, та й хто хотів, той легко міг дізнатися, із якою метою вона була на відборі. Певно, про це знала і королева, і розпорядниця – і, цілком можливо, навіть сам принц. 

 – Що ти маєш на увазі? 

 – Не можу сказати. Запитай Вітана. Вітан розповість тобі все, що потрібно знати, щоб ти зрозуміла – звідси потрібно бігти. 

Йовіла вже наполовину відкрила рота, щоб сказати усе, як є; Вітан вже розповів їй достатньо, щоби вона залишилася, і щоби вона допомагала йому розплутати цю павутину вбивств. Але в останню мить вона зупилинася і не стала цього говорити. Зрештою, Яр ще й близько не заслужив на її щирість. 

 – Гаразд, – погодилася вона. – Гаразд. 

Тепер, озираючись назад, Йовіла думала, як не впізнала Яра із самого початку – це було настільки болісно очевидно тепер. Тепер вона бачила його чітко і ясно – як наче ніяких чарів ніколи і не існувало. І ці його рухи, і те, які він говорив, і те, як хвалькувато одягався навіть тоді, коли чари стирали усякі спогади про те, як він насправді виглядає. 

  – І ти… ти очікуєш, що я тебе пробачу, так? – Йовіл сказала це тихо, повертаючись півбоком. Дивитися на шпилі палацу було простіше, ніж на Яра. 

Яр нічого не сказав, тільки переминався з ноги на ногу та відкривав час від часу рота, але з нього так і не вирвалося жодного слова. 

 – Скажи мені ось що, – зрештою вичавила з себе вона. – Якби я не здогадалася, хто ти, ти би мені хоч колись розповів? 

Йовіла й сама не уявляла, що це їй так болітиме. В їхньому маєтку до неї ніколи не було нікому діла: матір тільки і ходила на світські прийоми та мріяла вдало видати її заміж, батько займався своїми брудними справами, про які вона і не хотіла нічого знати, а дружити зі слугами їй забороняли. Яр був її єдиною близькою людиною. До певного часу вона також була його єдиним другом. 

Але тепер все, звісно, змінилося. 

 – Звісно, збирався! Я чекав, поки все владнається, поки настане хоча б якась хвилина спокою. Я планував розповісти тобі після відбору – навіть коли ще не знав, що ти на ньому будеш. І коли я побачив тебе, моя впевненість тільки зміцніла. Я й справді хотів, щоб ти мене впізнала. Віло, пробач мені. Справді, пробач. Відтепер я не буду таким довбнем, обіцяю. 

Йовіла краєм ока глянула на Яра. Якби вона тільки не знала свого життєрадісного брата, вона би подумала, що у нього в очах застигли кілька сльозинок. Він зробив крок до неї, розкриваючи руки для обіймів, і Йовіла здалася. 

Вона могла злитися на Яра. Вона й не припиняла і не припинить – точно не найближчим часом. Але він пам’ятав про неї, і він подарував їй артефакт, і вона могла або зробити крок йому назустріч і спробувати усе владнати, або ж залишити, як є. І якщо вона нічого зараз не зробить, можливо, жалкуватиме все своє життя.