Читати книгу - "Отець всіх лис, Марк Лапкін"

- Гей, хто всі ці монахи? - мало не переходячи на шепіт, запитував Олег Гуана, що йшов поруч. - Що це за чорні диваки?

Монахів у темно-зелених робах можна було побачити в усіх частинах просторого приміщення. Майже половину з усіх присутніх становили саме ці ченці.

Олег мав на увазі низькорослих і водночас худорлявих чоловіків, які розгублено бродили по верфі. Зрідка серед людей у зеленому вбранні зустрічалися і жінки. Не тільки забарвлення одягу збивало їх разом, а й те, що їх з голови до п'ят покривала чорна сажа. Лише тонкі лінії шкіри по краях повік видавали дану їм природою молочну шкіру. Зіниці зелених ченців мали виражений червоний колір, і кожен з них на озброєнні тримав по залізному молотку в одній і залізному долоту в іншій руці.

- Це бойові послідовники храму Праведного Слива, - наслідуючи манеру Олега, напівшепотом відповідав Гуан. - Кожен сантиметр їхньої шкіри вкритий суцільним чорним татуюванням, - продовжував монах. - Очі вони теж татуюють, але вже в червоний колір. Нерідко ця небезпечна процедура позбавляє їх зору на одне, а іноді навіть на обидва ока. Така вона, плата поклоніння Праведному Сливу.

Як і у випадку з мішком, Олег відмовлявся приймати на віру щойно сказане Гуаном.

- Ти це все щойно вигадав, так? - запитав він співрозмовника.

- Ні, це чиста правда - підтвердив свої слова монах. - Якщо в тебе вріжеться хтось у зеленій робі, то не сердься, найімовірніше, він або вона давно нічого не бачать.

Розум Олега кілька разів прожував ці відомості, а погляд тим часом перестрибнув на людей, які носили жовті роби.

- А в жовтому тоді хто? - запитав він.

Монахів у жовтому було набагато менше, і Олег поки що не помітив жодної жінки в їхніх лавах. Закутані в пісочні роби розгулювали тільки чоловіки середнього зросту і вище. Шкіра цих монахів мала бронзовий колір. Їхні роби і густе волосся навіть під пильним наглядом здавалися ідеально чистими і доглянутими. Під носом у кожного з них чичварилися маленькі вусики, які разом із дугою щетини на підборідді утворювали якір. З рукавів у монахів у жовтому звисали ланцюги, а їхні глибокі чоботи з усіх боків вкривали свинцеві пластини.

- О, ти помітив бойових монахів храму Святого Вінчі, - сказав Гуан. - Їхній покровитель втопився, тому вони тягають на собі ланцюги на пару з обтяженим взуттям. Усе це потрібно, щоб за нагоди розділити долю їхнього Святого.

Олег ще не дожував самобутність послідовників Праведного Слива, як йому довелося знайти нове місце в голові для заскоків у монахів Святого Вінчі.

- У ніч, коли ми з тобою побилися, а ти після перепалки зрадів новому шраму, я ще подумав, що ти юродивий якийсь, - згадував Олег. - Гуан із храму Святого Ігуана, я прошу в тебе вибачення за те, що був до тебе таким упередженим.

Монах відповів ввічливим смішком.

Коли Олег тільки увійшов сюди, йому здавалося, що він у тому числі побачив людей, одягнених у світло-сірі роби. Наближаючись до центру великої кімнати, він зметикував, що раніше світло-сірий одяг був просто білим.

- Що це за здоровані в білому? - Олег продовжував запитувати Гуана наче дитя мале, яке вперше побачило енциклопедію динозаврів з її захоплюючими дух ілюстраціями.

Права половина спини Олега затекла, і він переклав важку булаву на інше плече.

Монахи в потертих сірих робах були справжніми горами з м'язів. Немов облізлі горили, що спустилися з високогір'я.

Вони не носили взуття, не стригли свої каштанові кучері і так само не стежили за ростом волосся на обличчі, від чого їхні бороди виглядали напльованими. В одній руці кожен із монахів у брудній білій робі тримав великий камінь випадкової форми та кольору. А вільною рукою раз у раз чухав обличчя або маківку.

- Приємно і їх тут бачити, - почав Гуан. - Ведмежата в білих робах - це бойові монахи храму Дірки від Дупи, - із серйозним обличчям пояснював Гуан. - Вони не люблять базікати і особливо відповідати на запитання. Будь-які запитання, - підкреслив Гуан. - Ні справжніх, ні їхніх монаших імен ніхто не знає, адже навіть на запитання "як тебе звати?" будь-хто з них відповість незмінно - дірка від дупи.

- Ось як, - хитаючи головою з боку в бік, відповів Олег і дістав самокрутку з пелюстками троянд із портсигара.

Олегу залишалося тільки розібратися з одягненими в синій колір монахами. Один із них якраз привернув увагу Олега тим, що малював білою крейдою великий статевий член на стіні. Позаду синього монаха, його товариші з тремором у пальцях підкидали побажання щодо майбутніх деталей настінного малюнка й одночасно пили щось горюче з глиняних пляшок.

- Ось ці хлопці мені ближчі за духом, - прикурюючи сигарету, ділився з Гуаном Олег.

Монахи в синіх робах так само, як і монахи храму Ігуана, були бритоголовими. Замість сірого мішка у кожного з них на поясі висів короткий ніж без петель. Шкіра у володарів синіх роб мала блідо-зелений відтінок, і далеко не кожен з них міг похвалитися рівною ходою.

- Бойові монахи храму Святого Хавкіна, - представив їх Гуан. - Вони люблять жінок, випивку і малювати пісюни на стінах. Наявності тих ритуалів, якими вони шанують Святого Хавкіна, багато хто заздрить, і водночас мало хто хоче опинитися на їхньому місці.