Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Волошин і через паузу, наче не міг стримати словесний потік, додав: —

Безумства і вогню вінець над нею палахкоче.

Дівчинка не зводила з Талавіра очей. А йому схотілося якось виправдатися, наче він міг відповідати за всіх чоловіків у Дешті. У Талавіра залишилася майже

порожня аптечка, яку йому дала Ханум, та карти Мамая. Але з ними він точно не

міг розлучитися. Талавір подивився на власні руки, зупинив погляд на уламку

від амфори, що намертво прикипів до тіла. Талавір стиснув зуби, схопився за

краї й вирвав керамічний шматочок. З рани пішла кров, а сусідні уламки

заворушилися, затягуючи проріху. Талавір витер уламок і простягнув дівчинці.

Мала не поворухнулася. Він уже вирішив, що спосіб, у який здобутий подарунок, викликав у неї огиду, аж раптом дівчинка уважніше роздивилася зображення на

керамічній поверхні. Бліді брови полізли вгору, очі засяяли. Вона схопила

подарунок і сховалася за подругами. На уламку була зображена крилата богиня

Ніка. — Плоть людини — сувій, на якому відзначені всі дати буття, — сказав

Волошин і замислено оглянув Талавіра.

— Ви завжди говорите віршами?

— Я підходив до того, хто плакав, хто чекав, як і я. Я поет і оракул — я

тлумач чужого буття. Я співець пам’яті. — Волошин, представляючись, ледь

підняв вінок зі штучних квітів. — Раніше нас було чимало, але Спалахи, як вітер

по піску, змивають усе. Хоч дещо таки збереглося в анналах. — Повнощокий

задоволено побив себе по маківці, демонструючи, де ці аннали, і заходився

розказувати історії про свій берег: — А ось у тій будівлі, бачите, двоповерхова, з

жовтими дерев’яними лиштвами. — Він махнув рукою на розбиті палаци.

Талавір спробував угадати, про яку купу каміння говорить поет. Погляд ковзнув

по човну, що тримався на воді. Він наче наблизився до берега. — Там жила диво-жінка. — Волошин зупинився, склав руки на грудях і голосно прочитав: Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає¹⁵.

Як вам? Геніально? Передбачила Спалахи в Кіммерику. Оце я називаю

істинним даром співця пам’яті.

Талавір не слухав. Він відчув рух. Спершу з жахом подумав про Аю, але

гора спала. Нарешті зрозумів, що це в морі. Мертвий човен ожив. Вітрила

заворушилися, підхоплені невидимим вітром. Пушкові отвори заклацали, наче

судно заморгало десятками очей. Корабель готувався вистрелити прямо в них.

— Треба ховатися. — Талавір схопив Гуль за руку.

Волошин та дівчата залишилися стояти.

— Нахімов, хай йому грець, — крізь зуби проказав поет. І цієї миті

пролунав вибух.

***

Талавір упав на землю й потяг за собою Гуль. Він очікував ударної хвилі

та розриву барабанних перетинок, як тоді в Шейх-Елі, але нічого не сталося.

Повітря здригнулося, суєр заблищав, наче його підсвітили спеціальним ліхтарем.

Талавір відчув, як нагрілися й заворушилися уламки на його тілі. Шкіру

розтягнуло. М’язи напружилися, наче він долав опір вітру. А потім усе стихло.

Талавір підняв голову й побачив дивну картину. Дівчата розбрелися

Дештом. Хтось обхопив коліна руками й мовчки розгойдувався з боку в бік, інші

плакали, вигукували якісь імена чи прокляття, зеленокоса знавісніло колола

списом пісок. Коли він спробував підняти Гуль, жінка вишкірилася й ледь його

не вкусила. Талавір з острахом глянув у море. Корабель залишився на місці, але з

ним відбулися зміни. Трищогловий вітрильник перетворився на лінкор, але назва

залишилася та сама: «Імператриця Марія». У залізному череві стався вибух.

Судно охопив вогонь, який згас так само швидко, як і з’явився. Обшивку вкрила

кіптява, а потім, наче шашіль, її роз’їла іржа. У боку утворилася пробоїна.

Корабель осів, наче випустив останній подих, і завмер.

Волошин, немов чоглу, що спостерігає за морем, чатуючи на здобич у

мілкій воді, завис над урвищем. Здавалося, він от-от упаде. Талавір хотів

схопити його за накидку, але тканина розсипалася ще до того, як він її торкнувся.

Одяг, як і човен, наче в одну мить проживав різні епохи. Хітон та лавровий вінок

перетворилися на грубу чернечу рясу, потім на хірку¹⁶ дервіша, ще за мить на

кіммерицькі шати та костюм повітового лікаря. І весь цей час Волошин читав

вірші: про Кіммерик, про його героїв і богів, про смерть людей і красу такої

різної і такої вічної землі.

Нарешті очі Волошина просвітліли, а його одяг повернувся до початкового

стану: темно-руда тога, голі ноги та зношені сандалії. Чоловік здивовано

роззирнувся, побачив човен і насупився, наче нарешті пригадав, що сталося.

— Ет, Нахімов. — Поет пригрозив кораблю пальцем. — Тиняється туди-сюди вздовж берега, бомбить, дурень старорежимний.

— Ти хочеш сказати, цей корабель живий? — запитав Талавір, вдивляючись у море. Там знову здригався на хвилях дерев’яний вітрильник.

— Не знаю, живий чи напівмертвий, але любить мемобомбами

розкидатися. — Волошин підібрав із землі круглий, схожий на яйце предмет і

заховав у складках накидки, — амазонки таке цінують. Куб води чи пристойного

мужа можна буде виміняти.

— Мемобомбами?

— Ну так. Якщо людей зачепить, змушує пригадати минуле — навіть те, що з’їв суєр. От дівчата й розревілися. Змусив їхні спогади ожити, садюго. —

Волошин погрозив у бік корабля. — Дешт жорстокий. До Албасти все більше зі

смутком приходять. Кого батьки продали, хто від амазонок втік, кого Армія

потвор із гуманітарного конвою відбила, а потім бандам віддала, у когось село

з’їла буря, а когось самого хотіли з’їсти канібали. У кожної своя історія, яку

хочеться віддати бурі. А Нахімов, гад, їх те все знову переживати змушує. Але не

бійся, за годинку забудуть. Албасти все зробить. Тебе, бачу, не зачепило?

— Не зачепило, — погодився Талавір, а сам подумав: «Які спогади в

живого м’яса?»

Поет пильніше глянув у його обличчя й весело мугикнув.